Жах на вулиці В’язнів - Олег Криштопа

заклад, де динаміки гриміли від російськомовних блатних пісеньок, а відвідувачі, щоб докричатися один до одного крізь цей псевдомузичний фон, схилялися ротом до вух сусідів, надривали голосові зв’язки… Світло невідомого походження металося стінами в клубах сигаретного диму. Повітря, придатного для дихання, у цьому залі практично не було. Вони гепнулися в більш-менш (таки менш) тихий закуток, де Маркова голова одразу впала на стіл. Кільканадцять хвилин він проспав, потім, раптово зірвавшись, ковтнув пива та знову занурився в сон. Від нього неприємно тхнуло, і Аня думала собі, що дарма так чіплялася за цей непотріб, за цього слабкого неврівноваженого чоловіка з першими явними ознаками алкоголізму, уся цінність якого — у батькових грошах, на які, швидше за все, він уже й не претендує. Що він може дати їй, як допоможе вирватися з цієї потворної бідності? Та ніяк; надто звикнувши до комфорту й уседозволеності, цей хлопчина раптом вирішив продемонструвати комусь свій гонор, свою самодостатність і — що найсумніше — виявився неспроможний на це. Тільки от шляху назад уже нема — він упіймався в тенета звичайного провінційного життя, сприйнявши його з віддалі спокою за правду. Тільки в цій плісняві немає жодної правди, хіба та, яка з’являється після перших ста п’ятдесяти грамів горілки й коньяку. На тімені в нього крізь давно нестрижене волосся, що злиплося, проглядалася шкіра. Швидко з’явиться лисина, — сумно констатувала Аня. Тільки от що вона може тут змінити? Звідки взяти барви для іншого життя? Де знайти грошей на подорожі, на комфорт і слуг?..

Ніч огортає тіла й речі, з’єднуючи їх у єдине місиво, у коктейль невідомості, у відсутність меж. Поступово зір призвичаюється до мороку, і на протилежній стіні кімнати, у якій він невідомо як опинився, Марко бачить похилену жовтаву пляму, що нагадує формою перекошене вікно, яке знаходиться за кілька кроків — якраз навпроти. Посередині пройми світла — тінь: чорний хрест віконниці. Стеля кімнати губиться десь у високості, уздовж однієї зі стін — старі меблі, виготовлення яких, як і зведення цього будинку, орієнтовно можна приписати міжвоєнному періоду, ближче до завершення першого зі світових побоїськ. На полицях шаф — порцелянові сервізи, кришталеві вази та салатниці. Кілька книг, підібраних, судячи з назв і прізвищ авторів, геть без смаку — зовсім не для читання, а за кольором корінців, щоб пасували до інтер’єру кімнати. Марко перегортає неторкані сторінки якогось із давніх фоліантів, принюхується до запаху фарби й білого офсетного паперу, що від часу злився із запахами довкілля — пліснявою попіддашшя, випарами мишачих екскрементів… Аня спить, усміхаючись уві сні. Він надто уважно придивляється до спотворених темрявою рис обличчя дівчини. Надто чітко окреслений ніс, бліді вилиці, величезні повіки. Із напіввідкритого роту чути огидний запах їжі, що застрягла між зубами.

Марко, похитуючись, іде шукати виходок, однак швидко розуміє марнотність своїх спроб — у таких ветхих будинках туалет один на кілька сімей і розташовується десь у кутку довжелезного дворового балкончика, мережею яких обплутані всі поверхи. Проте фізіологічні потреби примушують хлопця, не гаючись, будь-що шукати виходу із ситуації. Він намацує якісь дверцята, однак на звичному місці немає ручки. Марко лапає двері вище, нижче, намагається просто штовхнути їх — усе марно. Він починає дратуватися — біль у сечовику стає нестерпним.

Раптом поруч із ним щось оживає й починає ворушитися.

— Аня! — пошепки озивається щось. — Аня! Уставай! Тут хтось є, Аня! — продовжує шепотіти незнайомий дівочий голос.

Марко раптом згадує, як він обблював звечора підлогу в цій кімнаті, і Аня, кривлячись, терла ганчіркою килимок. Потім вона його роздягала, виймала з мокрих обісцяних штанів ноги, щось роздратовано приказувала; він лише сміявся наче божевільний. Опинившись у чужому помешканні абсолютно голим, Марко спробував танцювати, у якийсь момент рвонувся до дверей, щоб продемонструвати всьому світу переваги нудистського способу життя. Аня заледве його вгамувала й, здається, дала йому труси свого батька. Марко провів однією рукою вздовж стегон — незручні сімейки надто великого розміру ледве трималися на ньому. Інша рука наполегливо шукала виходу й нарешті знайшла: як виявилося, двері складалися з двох стулок і клямка знаходилася посередині.

Із зовнішнього боку були ще одні двері, і Марко доволі довго не міг дати раду з замком. Нарешті підійшла заспана Аня в халатику й допомогла йому.

— Тримай, це ключ. Вийдеш на балкон, повернеш ліворуч і — у самісінький кінець. Там розберешся, — буркнула вона.

У цьому голосі вже не звучало жодних сентиментальних ноток. Однак Маркові ніколи було міркувати над цим — сечовик просто лускав від перенаповнення. Нічна свіжість впивалася йому в босі ноги, груди, руки. Марко затремтів, зігнувся від першого ж пориву вітру й підтюпцем кинувся до туалету…

Уранці, коли він прокинувся, поруч не було нікого. Два жіночих голоси щось з’ясовували в сусідній кімнаті, яка слугувала за кухню.

Він підвівся, пошукав речей, щоб одягтися, але не знайшов нічого. У печі, гучно гуркотячи, палав газ, однак повітря в кімнаті все одно мало низьку температуру. Марко подумав, що варто спинитися, якщо він не хоче погано закінчити. Проте, уважно прислухавшись до себе й стану організму, зрозумів, що без пива не обійдеться і цей ранок. Двері прочинилися, у приміщення ввірвалося шкварчання, шипіння, запах смаженого й — у супроводі всього цього — обличчя Ані.

— Ти вже встав? — поцікавилася вона по-діловому. — Тоді застели ліжко, на кріслі біля стола візьмеш батьковий одяг, доки твій сохнутиме. Умитися зможеш на кухні.

Двері одразу ж грюкнули, із чого Марко зробив висновок, що ним дуже незадоволені Утім, це було лише дрібним додатком до похмурого настрою. Поволі вбрався в чудернацький костюм, завузлував картату краватку й, поглянувши в люстерко в глибині старого серванта, не стримав усмішки — помнуте неголене обличчя, набряклі мішки під очима й комічний ретро-костюм перетворювали його на паяца. Крім усього, Анин батько вочевидь був десь так удвічі більшим за Марка, тож комір сорочки звисав мало не до грудей, піджак висів, як пальто, а штани напиналися, наче парашути. Що й казати, почувався він незручно.

Нарешті, позітхавши та покривившись, зважився вийти в люди — показатися на очі Ані та її невідомій родичці.

Жінки саме сиділи за столом спиною до нього й сьорбали з величезних піал гарячий чай. Із високого вікна проникало сіре, непривабливе світіння. Падав звичний для цієї пори року сніг із дощем. Марко подумав: дивовижно, усе це дуже дивно, майже неймовірно, що я, саме я, саме зараз тут, раптом тут, що вчора повинно перетворитися на сьогодні, і я знаю, що буде