Львів. Кава. Любов - Галина Костянтинівна Вдовіченко
Я сто років не пекла смаколиків. Бо навіщо мені одній – це нецікаво. Авжеж, духовка в нашій плитці все ще надто палить знизу. Однак це не завадило мені спекти вишневий пиріг, отой, зі збитими білками зверху, безе себто.
Я чомусь вирішила, що було б непогано пригостити його власною випічкою. Не знаю чому. Просто захотілося. Захотілося побути жінкою, навіть якщо він нічого зайвого не запідозрить.
Але він дивиться на мене такими очима, мамо, що мені здається, наче подобаюся йому. І йому подобаються мої гобелени. А мені – його захоплення «Леополісом».
– Хочу глянути на той верстат, – пояснив Сашко, збиваючи попіл у попільничку. – Кажуть, унікальна річ. А заодно помилуюся вашими ескізами і її виробами. Ти постійно говориш про неї, тож я й сам почав задумуватися, як міг проґавити такого талановитого митця в нашому місті.
Ми допили каву в схованій за латинською катедрою кав’ярні, поговорили про життя – про все на світі і ні про що водночас, бо скільки потім не намагався, не міг згадати хоч однієї важливої речі, наче й не було тих балачок. Хіба про Христю, дівчинку, з якою Сашко пов’язував свої майбутні плани й випитував мене про особисте. Я розповів йому про Магду, смагляву креолку, що з діда-прадіда була місцевою в Сінгапурі. Її родина мала непоганий бізнес, а сама вона, отримавши юридичну освіту, вирішувала правові питання в тім бізнесі. Познайомилися наче недавно, однак стосунки мені здавалися перспективними, тим паче що то була непогана можливість асиміляції з місцевими. А хто із приїжджих не мріє стати «своїм» на чужих землях, плануючи зостатися там назавжди?
Магда має зелені очі, темне волосся і смагляву шкіру. Утілення жіночності. А про «Леополіс» пожартувала: «Ти плануєш створити конкуренцію “Еспланаді”? Цього ще нікому не вдалося, навіть англійцям, що звели ту другу залу. – Чомусь у той момент торкнулася щокою мого плеча; ось була в неї звичка при розмовах про серйозні речі нагадувати, що вона кокетлива жінка. – Треба, щоб підтримали люди. Розумієш?»
Розумів і був певен, що з часом мені таки вдасться переконати зеленооку креолку в перспективності своїх планів, бо ніколи не міг забути того прикрого випадку, коли мене попросили назвати щось найбільш визначне, що б характеризувало мою країну, а я не міг визначитися. Бо ці люди хотіли почути про здобутки мистецтва, про видатних моїх земляків. І я розумів, що таких людей було безліч, їм просто не дали стати знаними. Розумів, що визначного в моєї країни вдосталь. Але водночас розумів, що доведеться й багато чого пояснювати. Наприклад, чому країна не стала однією з найрозвинутіших. Чому ми не стали одними з найкращих. Потрібно багато пояснень, і я планував такі пояснення світу надати.
Але іноді скептичні нотки в словах Магди примушували задуматися: чи варто все це починати?
Він каже, що мусить знайти спосіб привабити до «Леополісу» людей. І, звісно, інтер’єр, вигляд – це дуже важливо. Мабуть… Та значно важливіше саме наповнення лекцій. Шкода, що не можу говорити, бо маю чимало цікавих ідей.
Зустрічають по одежі, а проводжають по розуму. Сенс цієї приказки направду золотий. Лише якщо вдасться зацікавити відвідувачів лекціями, люди підтримають проект. А для цього потрібно переконати людей, що ті лекції будуть корисними також для них, тобто для їхнього середовища чи країни. Потрібно показати, що ми сильні й самодостатні, адже тільки тоді з нас братимуть приклад. Бо якщо бесіди будуть лише пізнавальними, то, хоч і цікаві, швидко набриднуть. Ні, цим світ не спокусиш… Упевнена, щось можна вигадати.
Але, звісно, моя справа маленька – лишень гобелени. Смішний такий, питав, чи впораюся до Різдва. Це ж тільки півроку! Майже три десятки гобеленів. Та мені б до наступного літа встигнути…
Усе це добре, а вишневий пиріг різати зараз чи потім, коли приготую каву? Чи любить він солодке взагалі?
Ось вона, точка містерії, де народжується нове творіння, готове прикрасити світ. Місцина, де вертикальні й горизонтальні нитки, сплітаючись, утворюють щось витончене й безмірно прекрасне. Подібно до доль людей, шляхи яких, перетнувшись, творять історію світу.
Ні, мої думки зовсім не пафосні, бо направду кожен наш учинок впливає на майбутнє, і не лише наше особисте. Ми ніколи не дізнаємося, що могло б трапитися, якби раптом за останні в гаманці гроші не придбали таку-то книгу, а потім, навіть не почитавши, подарували її комусь зі знайомих. А раптом та книга ненароком вплинула на чиєсь нелегке рішення? А раптом хтось на війні вижив лише за рахунок того, що зачитався трохи довше і його, сидячого біля стіни, не помітив снайпер? Ніколи цього не знатимемо. Але, бачте, ми ж могли просто не купити книгу – бо в гаманці останнє.
Дивний пристрій у меншій кімнаті трохи нагадував вертикальну раму з натягненими від верху до низу нитками. Раму доповнювали механізми, до яких теж пучками тягнулися рівнесенькі промені ниток. Унизу того пристрою вони намотувалися на витесані з дерева овали, а посередині між натягненою основою проходила довга дерев’яна, ретельно обтесана палка, і я чомусь відразу охрестив її човником. Під ним осиротіло виднілася почата частина полотна. Як і інші гобелени Юліани, цей обіцяв прикрасити світ пастельними тонами. Чомусь любила вона саме такі
