Львів. Кава. Любов - Галина Костянтинівна Вдовіченко
– Вони мають задовольнити смак витонченої публіки, – пояснював я приятелю, який мав зв’язки з митцями. – Там буває досить багато мистецького люду, а також політиків. Далеко не всі вони українці, хоча великий відсоток – зі слов’янських земель, однак я хочу, щоби вони захоплювалися Львовом так само, як я. Відчували його й поважали…
У будинку були зала й декілька приміщень із окремим виходом. Колишні господарі планували їх із думкою про гостей. Бо це ж вельми зручно і для візитерів, і для господарів, коли люди приїжджають на декілька днів, але ніхто нікому не заважає, кожен займається власними справами і лише десь увечері збираються за столом або й після вечері та, провадячи розумні бесіди про мистецтво й політику, поволі п’ють вино або каву.
Я вирішив таку традицію дещо вдосконалити. Вимислив, що в моєму готелі час до часу будуть влаштовуватися мудрі бесіди на ті ж мистецькі теми. І навіть почав домовлятися з цікавими людьми цієї царини про їхню присутність або й лекції – а чому ні? На мою думку, в очах суспільства це могло б піднести готель на сходинку вище і привабити елітну публіку, яка б віддавала перевагу проживанню саме тут.
Одного разу довелося стати свідком курйозної, як на мене, сцени. У театрі «Еспланада» під час виставки скульптур, коли ненароком зайшла дискусія про безмірну могутність людини, моя тітка без злого умислу згадала десь прочитані слова Івана Багряного: «Ми не дискутуємо. Він доводить, що походить від мавпи, а я хочу походити від Бога».
Опісля цих слів моя скромна тітка була змушена перетворитися на справжню левицю, що відстоює своє лігво. А її опонентами стали чоловіки – освічені, високомірні, з поблажливою посмішкою недовіри на вустах. Їхній хижій натурі чомусь не припали до вподоби слова Багряного.
«Якби могутність людини була найбільшим, що є у світі, то було б дуже сумно, – зауважила тоді тітка, але її спитали, ким був той Багряний. – О, то був великий письменник, за його творами знято фільми, а романи перекладені багатьма мовами. Ви не повірите, але моя батьківщина дала світу багато талановитих людей». І просто ствердно кивнула головою, наче намагалася цим підсилити власні слова.
А потім довго говорила мені про те, як шкода, що стільки люду було знищено тоталітарною системою, і як шкода, що світ не знає про них.
«Про нас він не знає», – точніше, сказала вона.
Тому я захотів розповісти про свою землю, про ті таланти, що зродилися на ній, я хотів представити мою країну сучасною і водночас наділеною скарбами віків. І можете не сумніватися: найбільшим скарбом є людина.
Тож оте приміщення з окремим входом мало слугувати такою собі площадкою для лекцій і дискусій. Ні, звісно, не лише про мою країну. Але багато в чому – про неї. Про нас.
Гострі шпилі храмів тягнуться до неба. Півкруглі дахи схожі на збільшені черепашачі панцирі. Безліч будинків зведені в минулих століттях, тож приваблюють самою своєю старовиною. Чомусь часто покрівлі оповиті чимось схожим на туман, і це надає панорамі особливого шарму. Утім, це якщо дивитися зверху, з мого вікна.
Усередині місто інше. Воно живе своїм особливим життям, без слів промовляючи до людей. У цьому ми з ним схожі.
Викладені бруківкою вулиці могли б розповісти багато про те, яким було життя сто чи двісті років тому. Могли б, якби хто спитав. І кожен будинок міг би багато повідати, кожен має свою власну історію. Але ж ніхто не питає.
І я теж могла би багато розповісти. Без слів. Бо сучасні засоби таке дозволяють, у цьому мені значно легше, аніж тим, хто жив колись давно.
Тому я беру планшет, кладу його в широченьку кишеню свого коричневого піджака (ніколи планшет не буває в сумці, бо це надто далеко, тож незручно щораз діставати ) , на мить озираюся, згадую про скрипку й забираю її з полички в шафі біля вхідних дверей. Мабуть, я дивна, бо люди зберігають на верхній поличці шафи капелюхи, шапки, інше, що може стати у пригоді перед виходом на вулицю, а в мене там скрипка. Справжнісінька скрипка.
Біля ліфта минаюся із сусідкою і приязно всміхаюся.
– Привіт, Юліано! – уголос каже та й посміхається теж.
Юліана – це я. Насправді Юлія, але чомусь усі звикли кликати мене Юліаною. То мало бути моє сценічне ім’я. Сто років відтоді минуло…
На вулиці, біля лотка з цукерками вказую продавщиці на трюфель у блакитній обгортці й швидко вибиваю пальцями на планшеті: «200 г». Мої улюблені, завжди їх тут купую.
– Сьогодні може бути дощ, – аби щось сказати, говорить продавець, молода симпатична брюнетка.
Вона завжди мені щось говорить і не чекає відповіді. Як і всі інші не чекають. Бо я – німа.
Шляхом усе ще намагаюся пояснити Олександру, що саме мене цікавить. Картини, на яких зображено Львів. Повинно бути чітко зрозуміло, що це саме Львів. Але той Львів повинен бути незвичним.
На «Вернісажі» побіля театру імені Заньковецької потрібного не виявилося. Звичайнісінькі тобі картини, тож Сашко почав помітно нервувати. Схоже, зрозумів, що просто не буде, і, мабуть, пошкодував, що поспішив згодитися допомогти мені заради старої дружби. Хоча чому, власне, старої? Мене не було тут трохи більше двох років, проте нічого, зовсім нічого не змінилося в місті.
– Гаразд, – граючись у руці ключами і не збавляючи ходу, каже Сашко, – ходімо до мого знайомого, у нього
