Львів. Кава. Любов - Галина Костянтинівна Вдовіченко

– Це ж гобелен, – дещо здивовано зауважив Олександр, – річ, асоційована радше з далекою середньовічною Францією, аніж із тутешніми землями. А якщо ще глибше зазирнути, то й із самим Єгиптом… – Усмішка друга красномовно свідчила сама за себе, мовляв, я ж говорив, що ти не знаєш, чого бажаєш. А вголос Сашко толерантно повів далі: – Навряд чи можна послухати її гру десь у театрі. Освіту, кажуть, має… Та на роботу не візьмуть – бо німа.

Я не відразу второпав, що мова вже не про мистецтво, а про дівчисько, що грало на скрипці.

– Ні, слух має, зі слухом усе гаразд. То в неї після аварії на авто… І кажуть, мала стати професійною співачкою – чи то оперною, чи… Бо голос був надзвичайний. Так кажуть. Однак голосу вже не повернути, а німу скрипальку ніхто не ризикнув узяти на роботу. До речі, вона автор отого гобелену, що тебе так зацікавив…

Монотонна Сашкова промова не дала можливості зрозуміти сказаного. Подібно до крапель дощу, що рівномірно глухо вдаряються в поліетиленовий настил, вони були лише звуком, який, однак, не ніс жодного змісту. Чи, може, непростий сенс отих слів не хотів вкладатися у свідомість?

Оперна співачка? Німа?

Безперспективна скрипалька – чи ткаля?

– Он іще одна її робота. Зрештою, сюди більше ніхто гобеленів не приносить… – Олександр насолоджувався кожною миттю фурору, який створили його слова в той час, як я, мов причинний, підходив до наступного тканого полотна. – Тут вона нічого не закінчувала. Ну, в сенсі, не має відповідної освіти. Але, кажуть, у родині ткали й передавали знання новим поколінням. І навіть, подейкують, полотна роблені на якомусь спеціальному ткацькому верстаті, копії колись привезеного з тієї ж Франції. Але все це чутки. Не мав можливості з нею поспілкуватися, сам розумієш…

Розумію. Бо як поспілкуєшся з німою жінкою, яка тільки підробляє ткацтвом? Усього лиш непрофесійно створює гобелени. Навіщо такою цікавитися журналісту, який пише на високомистецькі теми? Одначе я знову не спитав про таку професійну негармонійність.

Я на мить озирнувся на скрипальку, яка щойно почала нову мелодію, і знову втупився у виріб. На гобелені жінка із загорненими в хутро плечима, опустивши голову, мандрувала осінньою, засланою опалим листям площею Ринок. Усе так, як було в моїй уяві. Як це взагалі можливо?

Схоже, ота молода німа жінка бачила світ моїми очима.

Іноді люди стають здалеку, слухають мою гру на скрипці і йдуть. Картини їх не цікавлять. Вони здаля почули музику, тож прийшли лиш послухати. І видно, що задоволені, бо усмішки на обличчях, привітні погляди, навіть іноді можуть підійти і слово сказати. Щоправда, хіба слово, бо, побачивши мій розгублений погляд або простягнений у руці планшет із записами, поспішають зникнути, заховатися серед буденних клопотів.

І тільки я ніколи не зможу заховатися сама від себе.

Коли зайшли оті двоє, відразу зрозуміла, що буде певний клопіт. Особливо той кароокий аж надто часто кидав на мене незадоволений погляд. Хм, у добротному випрасуваному костюмі, сорочка кремового кольору – вигляд у нього престижний, але недобрий настрій людини вгадується здалеку. А той інший раз чи два вже тут був. Чомусь просто недолюблює мене. Можливо, за те, що я у цій сфері не так давно й самоучка. Ні, звісно, беру уроки в маминої подруги, але ж освіти немає. І мовчу постійно. Бачила, як дівчата з ним фліртують, але ж я так не можу… Флірт через планшет – ото було б смішно…

Щоправда, мені не смішно, я б не сміялася. Інші б сміялися.

До повного щастя не вистачає того, щоб саме вони розглядали мої гобелени. Невже придбають? Ні, швидше кепкують: он, озираються, перемовляючись. Хоча гроші мені, звісно, незайвими будуть… Учора на площі Ринок, граючи на скрипці, трохи отримала від перехожих. Але попереду будні й дощі, туристів буде небагато, а городяни й поготів не захочуть прогулянок.

Чомусь давно в мене не купували гобеленів. Так, звісно, це рідкісна річ, тож якщо хто й зазирне на закупи, то швидше шукають картину. А можливо, нікому не потрібні ті гобелени – це ж я за них так ухопилася, це лиш мені вони подобаються, і тільки тому, що бабця колись їх ткала, а потім навчила мамину подругу. Виходить, та тепер просто віддає борг, навчаючи мене ремесла ткалі. Однак мабуть-таки гобелени людям не потрібні, бо й тими, фото яких виклала на сайт, ніхто не цікавиться, хоча, як на мене, там просто прекрасні речі.

Ні, уміння ткати не стало найбільшою моєю мрією. Найбільша мрія – спів. У мене ж був неймовірної сили і краси голос, мені ж пророкували велике майбутнє в опері. Мій унікальний голос надзвичайно високо оцінювали фахівці… І що зосталося? Лише планшет, невеличкий гаджет із сенсорним екраном…

Досі часто сниться сон, наче в моїх руках скарб – велика золота прикраса, інкрустована діамантами. Діаманти виграють на сонці сяйвом, переливаються барвами, відблиски лягають на руки, обличчя. Та враз один необережний крок, і міст піді мною провалюється, ненадійні дошки ламаються і летять у безвість, а я опиняюся у воді, борсаюся, виринаю, хапаю повітря й усвідомлюю, що скарбу в руках більше немає. Він назавжди поєднався з рікою, якої теж не існує.

Я завершую гру, і той кароокий сміливо наближається до мене. Що в його очах? Маю звичку читати в погляді.