Львів. Кава. Любов - Галина Костянтинівна Вдовіченко
– Ти їй подобаєшся, – стверджує Сашко, спостерігаючи, як Юліана повертається з балкону з тарілкою полуниці в руках.
І я не можу не погодитися, бо погляд її темних очей із-під густих вій щоразу боязко ковзає по мені, наче запитує, наче приглядається чи просто намагається добачити в мені хоча б інтерес, якщо не симпатію. Утім, хапаю себе на думці, що і я так само дивлюся на цю жінку, у душі якої сховано стільки таланту й любові до мистецтва.
Юліана лиш на мить відвертається, щоб помити полуницю, і друг штурхає мене ліктем, мов якого школяра, киваючи в бік господині.
– Чи можна палити на балконі? – але, бачачи розгублений вигляд Юліани, відразу ж додає: – Піду на сходи.
Розумію, що він навмисне залишив нас удвох, але не знаходжу теми для розмови, бо думки тільки про одне: я їй справді подобаюся? І що ж далі?
Деякий час ми мовчимо, ніби й мій голос кудись зник, і мовчати нам затишно. Навіть не хочеться порушувати ідилії, та коли вона все-таки бере до рук планшет і швиденько вистукує на сенсорному екрані слова, я поспішаю спитати:
– Що робиш завтра ввечері? Ти не проти провести його разом зі мною?
Її рука завмирає над екраном, а обличчя поволі повертається в мій бік. Для неї то несподіванка. Для мене теж. Бо не планував нікому призначати побачення.
Так, для мене це теж раптово. Як і вишневий пиріг, з якого залишилася тільки частинка.
Я давно не була на побаченні. Справжньому й такому неочікуваному. Цікаво, чи будуть квіти?І що ж тепер надягають на зустріч? Сукню чи можна просто джинси? А зачіску роблять?
Ой, навіщо ж я закриваю обличчя руками перед люстерком? Добре, що я тут сама-самісінька, бо якби хто побачив, то б вирішив, що дивачка якась.
Не пригадаю, коли востаннє відчувала таку велику радість. Хочеться стрибати, бігти кудись, щось робити. Та натомість я лишень горілиць лягаю на ліжко і, вдивляючись у стелю, посміхаюся найщирішою в житті посмішкою.
Мабуть, я теж йому подобаюся. І це неймовірне щастя.
Це було помилкою. Було помилкою запросити на побачення німу жінку. Про що я з нею говоритиму? Вірніше, як із нею говоритиму? Вона відписуватиме на своїм планшеті, а я провадитиму монолог?
У цю мить я зненавидів саме слово «планшет».
Але ж про щось спілкуватися буде потрібно. Десь у Сінгапурі на мене чекає Магда. Ні, я ще нічого не вирішив. Однак перспектива всеньке життя прожити з мовчазною жінкою мене не надто приваблює. Звісно, бесід мені не бракуватиме, адже власний бізнес не дасть можливості нудьгувати.
З часом з’являться діти – а як інакше? – мине небагато часу, і вони виростуть, залишать дім і нас самих. Вечорами я переглядатиму новини, можливо, щось розповідатиму своїй мовчазній дружині, або й сам стану мовчазним.
Хоча насправді ця жінка, яка дивиться на світ моїми очима, має в собі щось таке, що не відшукати в жодній іншій, навіть якщо обійду цілісіньку земну кулю. Навіть якщо зазирну в кожну шпаринку світу, у кожен народ – не натраплю на рідну до болю душу, в якій сховані всі мої мрії, яка є продовженням мене самого, бо варто поділитися якимись сподіваннями, як вона одразу власними думками встеляє мені шлях, мов тканим дивним полотном, скеровує, радить.
У театрі можна мовчати. Просто мовчати цілісінький вечір. Адже перше побачення не повинно бути довгим, утім мусить стати цікавим. Театр ідеальний для такого варіанту. Зрештою, вона ж майже оперна діва. Без сумніву, її зацікавить вишукане видовище.
Згасло світло, поволі стихли розмови навколо, люди зачаїлися в очікуванні дійства. Добре, що я таки надягла суконку, бо коли побачила в його руках квитки в оперний, мені стало недобре від думки про джинси, відкладені останньої миті. Суконка була дуже проста, темно-синя, до колін, без будь-яких прикрас, лягала щільно по талії й не претендувала на те, щоб у ній переглядати «Аїду» мовою оригіналу. Та все-таки це краще, аніж джинси й кофта – хай і улюблені.
Ми сиділи в однім із перших рядів, тож досить добре могли розгледіти золотаві костюми виконавців. Могли відчути дух Єгипту, який створювали декорації й добра праця акторів. Відчай суперництва між Аїдою та Амнеріс – і тієї злощасної миті я мала б задуматися над тим, чи є в мене суперниця. Бо це ж дивно, щоб молодий розумний чоловік не мав поруч жінки. Проте біль, який, здавалося, принишк і лиш іноді давав про себе знати, знову розірвав свідомість. Цей біль я відчула фізично. У горлі стала грудка, єством розійшлася млість, очі опалило чимось пекучим. Плакати посеред опери в театрі? О, мені хотілося ридати, мені хотілося кричати! Якби ж можна було кричати, я б заполонила цим звуком увесь простір навколо. Але звуків не було. У мені вже давно не було звуків… Я – тільки місто без ріки. Людина без голосу. Німа скрипалька.
Якби ж ви чули, як гарно вони співали, як переливалися їхні голоси, як гучно розливалася пісня! І я так колись могла. Мій голос оцінювали як один із найсильніших і найкращих. Мені пророкували сцени знаних театрів світу!..
