Львів. Кава. Любов - Галина Костянтинівна Вдовіченко
У цих очах подив і захоплення. Невизначене питання. Ні, він не питатиме. Просто просить показати інші вироби. У мене тут іще два гобелени, вони в залі. Я кладу скрипку у футляр і жестом запрошую йти за мною. Ми мовчки проходимо коридором – чому він мовчить? – і опиняємось у невеликім приміщенні, стіни якого густо при крашені картинами. Мої гобелени – подалі від вікна, бо тканина не любить сонячного проміння.
На однім із полотен – храм. Такий, яким був приблизно три сотні років тому. Я чомусь упевнена, що він був саме такий: із нерівними стінами і плющем на мурах із ламаного каменю, тьмяними глибокими вікнами і хрестом угорі. Храм із неодмінно відчиненими дверима – навіщо в храмах зачиняють двері? Храм Параскеви П’ятниці. Щось у нім від готики, а щось від бароко, а щось від мене самої, бо він таки інший, аніж на тих фото, що я знайшла в Інтернеті для ескізу.
– Церква Параскеви? – здивував несподіваний прихильник моєї творчості. – Але насправді вона трохи інша. – Він не зводив із мене очей, доки я не кивнула головою, а тоді повернувся до гобелена й повів далі: – Тут будівля значно світліша, у тому смислі, що відчувається добра енергетика. То, певно, ваше… Олег. А вас звати Юліаною. Приємно познайомитися.
Планшет, який було опинився в руках, помандрував назад до кишені. Він все говорить сам. Думає, що я зовсім немічна? Це ж тільки голос…
Але для мене голос – це направду все.
Перед наступним гобеленом замовк. Мабуть, зараз кепкуватиме. Бо на нім виткана ріка. Ріка, якої вже ніколи не буде. Викладені камінням береги, обабіч будівлі, старовинна частина міста. Будинки мають не надто давній вигляд. Коли я працювала над цим гобеленом, думала про те, як би виглядало місто, якби ріка була не схована, а вільно текла своїм руслом. Я зовсім не думала про оцінку мого твору, просто створила щось, що бути могло, але ніколи вже не буде – як мій голос…
– Полтва, – почула від нього. – Душа міста.
Я заперечливо хитнула головою і кинулася до планшета. Мій співрозмовник здивовано почекав, але, про все здогадавшись, узяв гаджет до рук.
«Не душа. Тільки голос. Без душі місто мертве. Без голосу живе, але стає мовчазним».
Мовчазним, як я, але навіщо йому про це думати?
Вона зображає місто світлим, до безкінечності світлим. А ще – найкращим, яким воно могло би бути. Не в багатьох є талант побачити хоча б те добре, що існує насправді. А вона бачить те, що могло б існувати. Ідеальний варіант для мого готелю, адже і там стіни почують про тих, хто міг би жити, але кого немає, про кого світ мав би знати, та про кого ніколи не чув. Ідеальний інтер’єр для того, щоби презентувати світу країну в найліпших її проявах. Навіть спроектувати такою, якою вона могла би бути, якби зосталося все те найкраще, чим обдарувала непроста історія.
Дивлячись на гобелени цієї німої жінки, я зрозумів, що зможу втілити свою мрію. Мрію про «Леополіс».
«Леополіс». Така назва його готелю.
Десь на третій зустрічі він розповів про свій задум стосовно зали для дискусій. Розповів детально про сам готель, показав фото інтер’єру, щоб я могла краще зорієнтуватися, що саме від мене очікують. Ми підрахували кількість гобеленів і зрозуміли, що таким чином будуть оздоблені лиш головний хол, коридорчики на двох верхніх поверхах і, звісно, приміщення для лекцій.
Треба сказати, я підхопила добрий вірус, а саме заразилася його ідеєю про лекції, дискусії, цікаві бесіди про мистецтво й історію, про відкриття світу і презентацію рідної країни в чужому краю. Бо це також була моя мрія. З давніх-давен, коли, ще будучи студенткою, самотужки вчитувалася в рідкісні історичні факти, вивчала минуле по моментах, клаптиках, вимальовуючи собі мозаїку того, що відбувалося насправді… Ні, краще сказати, ткала в уяві полотнище справдешньої історії, не знівеченої чужими поглядами загарбників, які зусюди марили перетворити мою землю на провінцію, – а цього їм ніяк не вдавалося, наче вища сила, сам Бог, не дозволяв загубити таку коштовну перлину в мороку і в сплетінні неправди.
Мама іноді сміялася, кажучи, що мені потрібно було б вступати на історичний, бо з мене вдався б найбільш голосистий історик у світі – ніхто б не перекричав. Насправді вона любила мій голос і ніколи б не дозволила використати Богом дарований талант не за призначенням, хотіла чути мій спів…
Мама… Як добре, що ти не дожила півроку до тієї страшної аварії, у котрій я втратила найцінніше…
Відтоді ось уже декілька років я не маю жодної близької людини. Моє життя стало схоже на щоденні простуваті ритуали: приготувати каву, залити окропом вівсяну кашу, зазирнути в соціальні мережі й підглянути, що доброго робиться у світі. Знаєш, мамо, якби не соціальні мережі, я б від самотності з’їхала з глузду. Вони, мов наркотик, дають ілюзію потрібності людям, віртуальним співрозмовникам, однак розумію, що
