Львів. Кава. Любов - Галина Костянтинівна Вдовіченко

«Бо вишукано», – відписала Юліана, коли запитав її про барви гобеленів.

Останнім часом ми спілкувалися через Інтернет, тож мали змогу більше обговорити. Розмови дедалі частіше заходили подалі від справ, і я помалу почав забувати про її німоту. Лише отак, під час зустрічей, планшет із записами нагадував про цю особливість дівчинки зі скрипкою.

А якось у випадково залишеному на столі планшеті я побачив недописаний вірш:

Скрипалька бере в руки інструмент,

пучками ніжно пестить довгі струни,

смичком лоскоче… Є у неї хист.

І в цей інтимний для них двох момент

для неї світ зникає весь і всюди…

– Ти можеш стати поеткою, – сказав їй тоді, бо вірш припав мені до душі. – Чи багато в тебе текстів? Було б гарно видати збірку.

«Ні, – відписала вона, – у поезії головне – спосіб її подачі, декламація, а в книгах мало хто читає поезію, хіба дуже відомих авторів. Я не можу виступати на читаннях, тож не маю жодного шансу бути почутою. Тому я ніколи не стану поетесою».

І ми перевели мову на щось інше, бо я не люблю торкатися чиїхось ран. Навіть якщо ці рани не кровоточать. Хоча, звісно, біль теж буває різним… А сьогодні я волів вести бесіду лише про щось добре.

– Мені говорили про копію жакардового верстату, – засміявся Олександр із виглядом, наче щойно розвінчав обман. – Бо кажуть, гобелени, які робиш, можливо виткати лише на таких, спеціальних.

Жінка стенула плечима й навіть не торкнулася планшета. Натомість підійшла до столу, де купкою лежали сім відібраних гобеленів, зроблених трохи швидше. Усі одного розміру, вони ідеально пасуватимуть до стін мого готелю. Другий і частина третього поверхів, можна сказати, уже мали своє оздоблення і лиш чекали, аби надягти розкіш від Юліани Кардаш. Усі вони містили в собі щось добре. На тканих полотнах вулиці здавалися значно світлішими, бо руки майстрині виправляли візію навіть найбільш похмурих закутків княжого міста Лева.

То було місто очима німої скрипальки…

Я не знала, чи сподобається йому запропоноване. Дуже хотіла, щоб сподобалося. Жила надією, що оскільки до душі замовнику припали попередні мої роботи, то й прийдешні мали б так само.

Замовнику… Смішне таке слово. У стосунку до нього воно зовсім не пасує. Але я звикла серйозно ставитися до праці, тож, коли займаюся гобеленами для його готелю, Олег для мене – замовник.

Я ввімкнула ноутбук і швидко знайшла приготовані ескізи. Це те, що потім у полотні втілять нитки. Знову треба буде докупити багато шовкових ниток. Місто має бути лише світлим, і людське око повинно помічати те сяйво, щоб, дивлячись на гобелен, іноземці говорили собі: «Те місто надто прекрасне, я хочу багато про нього почути. Хочу відвідати ту місцину».

Мабуть, я трохи ідеалістка, правда? Але мене ніхто не переконає в тім, що наше місто, яке століттями було твердинею національної свідомості, яке щоразу ставало на оборону людських цінностей та в самій своїй основі зоріло цитаделлю духовності, може бути зображене по-іншому.

– На ескізах багато храмів, – почула я позаду голос Олександра й уже за мить простягнула йому планшет.

«У нашому місті справді багато храмів. Релігійність – частина нашої свідомості».

Схоже, моє зауваження не переконало несподіваного гостя, бо він кинув на Олега погляд і криво посміхнувся.

– Але ж, мабуть, у нашому місті є й інші цікаві місця, які варто відкрити людям, котрі ніколи тут не побувають?

– Це лише частина ескізів, – раптом втрутився Олег. – Ми з Юліаною вже домовилися, що інші ескізи й зображення на них обговорюватимемо через Інтернет, коли повернуся в Сінгапур. Відстань тепер не є проблемою.

Звучало безапеляційно й дещо жорстко. Олександр запитливо зміряв нас обох, але чомусь вирішив не сперечатися, хоча слова й тон друга йому явно не сподобалися.

Вона й так старається. До чого тут його прискіпливість? Я від усієї душі сподіваюся, що Юліана не образилася. З якогось часу я перестав називали її скрипалькою чи ткалею, перестав вживати слово «німа», бо краще сказати «мовчазна». Бо мовчання дає надію, що це тимчасово й одного разу воно обірветься. Німота такого шансу не дає.

Для мене вона була Юліаною.

Ескізи обіцяють переродитися у виняткові витвори мистецтва. І гобелени – це значно краще, аніж картини, бо не так буденно для вишуканої споруди, на яку я перетворю свій «Леополіс».

А що саме місто Львів завжди було сповнене неприхованого трепету перед Богом, то це правда. Я тут зростав, тож знаю. І це те, за чим завжди тужила моя тітка.

Його «Леополіс» буде справжнім Леополісом, який завше воскрешав нашу країну із занепаду. Адже місія Львова – це місія оборонця й духовного провідця. Цікаво було б хоч раз завітати на ті чудові бесіди, що їх провадитимуть мудрі люди. Потім розповім йому про деякі свої ідеї стосовно лекцій. Завжди вірила, що цей світ стане кращим завдяки знанням.

Сашко тепер мовчить, це добре, це дає можливість іще раз переглянути ескізи й упевнитися, що для замовника вони ідеальні. А це найвища похвала для митця. Ну, правда, це лише початок, адже попереду ще безліч основної роботи, та все-таки…

Вона веде нас до кухні, де на великій пласкій тарелі з позолотою на окрайцях приваблює