Львів. Кава. Любов - Галина Костянтинівна Вдовіченко
Юліана стає на краєчку площадки, виймає з футляра інструмент і підносить до шиї. Вона прекрасна на тлі нічного міста. Вітер розвіває її волосся, а смичок і скрипка надають видовищу виняткового шарму. У повітрі чомусь пахне кавою.
Жінка починає грати.
Звуки розтинають повітря, розливаються навколо красивою мелодією. Якоїсь миті здається, що все тремтить від голосу скрипки, але ні, насправді світ застиг, слухаючи прекрасне. Після незнайомої спокійної мелодії чую «Шторм» Ніколо Паганіні, а потім щось від Вівальді, а далі вже й не намагаюся вгадати автора, просто милуюся музикою. Дивуюся, чому ніхто не скаржиться на гру посеред ночі, але за кілька хвилин будь-які думки зникають із голови й у світі залишається тільки мелодія, прекрасна музика чарівної скрипальки.
Зізнаюся, мені ще ніхто ніколи не грав на скрипці. Я ще ніколи не чув скрипки вночі на тлі подекуди освітленого міста. Жодна жінка ще ніколи не чинила для мене чогось такого виняткового.
І я не знаю, як сказати їй, що вже післязавтра лечу в Сінгапур.
* * *
Осінь у Сінгапурі побалує вас шквальними вітрами й майже спекою. І якщо про спеку ви ще маєте уявлення, то вітри дивуватимуть силою і наполегливістю. Так, і не варто забувати про парасолю, бо осінь тут є королівством дощів. Цим Сінгапур знову-таки дещо схожий на Львів, тільки дощі тут більше нагадують короткочасні, небувалої сили зливи, адже живлять артерії рік. І, звісно, тут значно тепліше, аніж у княжому місті Лева.
Магда дуже зручна. Вона допомагає мені у вирішенні багатьох юридичних питань стосовно бізнесу, у неї безліч ділових контактів, а ще вона помалу вводить мене в місцеві кола. Це дуже вигідно, і я не можу їй сказати про Юліану. Просто не можу вчинити їй таку прикрість. А нещодавно під час Фестивалю середини осені – є тут таке родинне свято – вона зауважила, що мешкати в готелі – це все одно що в офісі, бо житло повинно бути окремо від бізнесу, хоча б задля відпочинку. Так, у неї багато спільних планів для нас. Мушу сказати, у той момент ми споглядали червоні ліхтарі, яких на свято понад берегом без ліку, тож я не посмів зіпсувати гарній креолці такого хорошого настрою.
Ось уже декілька місяців час від часу отримую гобелени. Вони прекрасні. На полотнах дивне давнє місто, яке є і якого водночас немає у світі. Місто, яке несе в собі світло. Юліана пише, що працює настільки швидко, як то лишень можливо. А ще в неї багато яскравих ідей щодо лекторію. Будучи нечужою в мистецькому середовищі, уже домовилася з багатьма цікавими митцями про лекції на різні теми, тож завдяки їй чимало професорів і відомих людей залучено до мого проекту. Це теж не абищо.
Ми з нею спілкуємося через Інтернет. Та відчуваю, що мені цього вкрай мало. Я мушу бачити її очі. Мушу чути її гру на скрипці. Іноді вимикаю світло, відкриваю навстіж штори й вікна, знаходжу в Інтернеті записи творів видатних композиторів і слухаю, смакуючи хороше вино або каву. Але кава тут інша на смак, і видовище з вікна теж інше – не панорама дахів давнього міста, а неонові свічки хмарочосів, що сумно навіюють думки про штучність, а відтак – нещирість. Я хочу справжнього…
– До вподоби Ванесса Мей? – одного вечора спитала Магда й наступного дня принесла звідкись декілька дисків із записами скрипкової музики.
Відтоді вона часто питала про ті диски або намагалася в розмові підкреслити її заслугу щодо моїх вподобань. Однак їй ніколи не збагнути, що запис і жива музика вельми різняться між собою – так само як спечений удома вишневий пиріг відрізняється від тістечок зі штучним джемом, які ми купуємо в супермаркеті неподалік і які тут називають загадковим словом «мункейк».
Я поволі доводив до ладу готель, прикрашав його стіни гобеленами. О, це був цілісінький ритуал, адже сам визначав місце кожного полотна й обов’язково брав участь у його кріпленні. Подовгу придивлявся, чи рівно розміщений виріб і чи відповідає він інтер’єру. Одного разу дизайнер мене перепитала, чи не зайва вона, бува. Ні, звісно, не зайва, їм усім просто не зрозуміти, що ці гобелени виткала сама Юліана Кардаш. Хай краще хвилюються за те, що перед Новим роком готель має прийняти перших гостей.
Ще більше я турбувався про лекторій. Меблі, освітлення, знову ж таки інтер’єр… Безліч зв’язків із відомими й цікавими людьми. Цей проект посів чи не найчільніше місце в моєму житті. Мрія про «Леополіс» із кожним днем набирала дедалі більше рис своєрідного втілення зменшеної в масштабах місії самого Леополіса, тобто міста Лева. Мрія про щось, що є безкінечно значимим і духовним і що розповість світу про мою країну, її здобутки й видатних людей, чий вагомий внесок збагатив світову спадщину. Такою була моя мрія, витоки якої – у Львові.
Однак насправді місто жило в ній. Вона сама була містом. З безкінечними пастельними тонами, давниною і сучасністю водночас, невидимим світлом поміж безлічі деталей і закутків, із мудрістю, схованою в камені, з нестримною жагою життя замурованої назавше ріки. Містом із ароматом натуральної кави й зі звуками гри вуличних музикантів. Вона була Леополісом.
Тож мрія про місто розкрилася мрією про жінку – тендітну, беззахисну, позбавлену найціннішого й водночас із неймовірною жагою високого і значимого… І я жив цією мрією.
Десь на початку зими листування раптом обірвалося. Без жодних пояснень чи слів на прощання. Мені на рахунок були повернені кошти за невиконане замовлення.
Партнерство це партнерство, хіба можна просто так розірвати ділові домовленості? Але угоди ми не підписували, та навіть за наявності такої я, звісно, ніколи б не притягнув Юліану до суду.
Просто не міг второпати, що сталося. І найгірше те, що мені її не вистачало…
На жаль, підготовка до відкриття готелю ніяк не дозволяла покинути все й поїхати до рідного міста. Мусив за всім прослідкувати, мусив відчути життя готелю в перші дні: чи все гаразд, чого саме не вистачає, і ще сотні питань, відповіді на які мусив дати саме я. Але вже перед самим Різдвом за юліанським календарем нарешті придбав довгоочікуваний квиток на літак до України.
Можете зі мною сперечатися, але одне є вічним – Львів узимку казковий. Сповите легендами й снігом місто дихнуло на мене морозяним вітром і міцно сповило обіймами. Через прийдешнє свято в повітрі відчутно піднесений настрій; дещо
