Щиголь - Донна Тартт
Натомість люди дорослі приділяли мені надто багато уваги, яка не могла не бентежити мене. Мені рекомендували завести щоденник, частіше розмовляти з друзями, виготовити колаж пам’яті (усі ці поради, як на мене, були божевільними — інші діти уникали мене, навіть коли я поводився цілком нормально, і найменше мені хотілося б привертати до себе увагу, ділячись із людьми своїми почуттями або виготовляючи терапевтичні вироби в кімнаті мистецтв). Схоже, я провів забагато часу, стоячи в порожніх класних кімнатах та офісах (втупившись поглядом у підлогу, бездумно киваючи головою) зі співчутливими вчителями, які просили мене залишитися після уроків або відводили мене вбік, щоб поговорити зі мною. Мій учитель англійської мови містер Нойспайл, сидячи за своїм столом, розповів мені жахливу історію про те, як його мати померла від рук некомпетентного хірурга, а потім поплескав мене по плечу й подарував чистий блокнот для записів; шкільний консультант місіс Свонсон показала мені кілька дихальних вправ і сказала, що я можу забути про своє горе, виходячи на вулицю й кидаючи в дерево кубиками льоду; навіть містер Боровскі (він викладав математику, а тому його очі не світилися так яскраво, як в інших учителів) відвів мене в коридорі вбік і, розмовляючи дуже тихо на відстані двох дюймів від мого обличчя, розповів мені, яким винним він почувається після того, як його брат загинув в автокатастрофі. (Про провину часто йшлося в цих розмовах. Чи мої вчителі вважали, як і я вважав, що я винний у смерті матері? Схоже, так.) Містер Боровскі почувався таким винним через те, що дозволив братові вести машину п’яним після вечірки, що навіть протягом короткого часу думав накласти на себе руки. Може, і я мав подумати про самогубство. Але самогубство не вирішувало проблеми.
Я вислуховував усі ці поради чемно, зі скляною посмішкою і палахкотючим відчуттям нереальності. Чимало дорослих тлумачили моє заціпеніння як позитивний знак. Особливо мені запам’яталося, як містер Бімен (надміру церемонний британець у своєму пришелепкуватому твідовому кашкеті шофера, якого, попри співчутливе ставлення до мене, я зненавидів ірраціонально як винуватця материної смерті) похвалив мене за мою зрілість і за те, що я «страшенно добре» даю раду своїй ситуації. Можливо, я і справді добре давав раду своїй ситуації, не знаю. Безперечно, я не плакав гіркими слізьми, не розбивав кулаками шибки й не робив нічого такого, що, як мені здавалося, робили люди, котрі почувалися так само, як я. Але іноді горе накочувалося на мене такими хвилями, що я задихався. А коли хвилі відкочувалися назад, я дивився на рештки катастрофи, освітлені таким різким, порожнім і моторошно яскравим світлом, що забував про той час, коли світ був яким завгодно, але не мертвим.
V
Зізнаюся чесно, найменше тоді я думав про діда й бабусю Декерів, та й чого я мав би про них думати, адже соціальні служби так і не змогли знайти їх на основі тієї вбогої інформації, яку я зміг їм дати. Але якось місіс Барбур постукала в двері кімнати Енді й сказала:
— Тео, мені треба поговорити з тобою, вийди на хвилинку, будь ласка.
Щось у її манері свідчило про погані новини, хоч у моїй ситуації було важко уявити, як новини можуть бути ще гіршими для мене, ніж вони були. Коли ми сіли у вітальні під трифутовою композицією з вербового гілля та гілок яблуні з розквітлими квітами, яку щойно привіз флорист, вона схрестила ноги й сказала:
— Мені зателефонували з соціальної служби. Вони знайшли твоїх діда й бабусю. На жаль, схоже, що твоя бабуся хвора.
На мить я розгубився.
— Дороті?
— Якщо ти її так називаєш.
— О! Насправді вона мені не бабуся.
— Розумію, — сказала міс Барбур так, наче вона насправді не розуміла і розуміти не збиралася. — Нехай і так. У всякому разі, вона хвора — якісь проблеми зі спиною, здається, — і твій дід її доглядає. Отака там ситуація, думаю, ти розумієш, і я певна, їм дуже шкода, але вони вважають, що тобі недоцільно відразу переселятися до них. І залишитися в них жити, звичайно ж, — додала вона, коли я нічого не відповів. — Вони запропонували тимчасово оплатити для тебе кімнату в готелі «Голідей Інн» поблизу їхнього дому, але це здається не зовсім практичним, правда?
Я відчув неприємне дзижчання у вухах. Сидячи там під незворушним крижано-сірим поглядом місіс Барбур, я почувався так, ніби мені соромно за себе. Я так боявся думки про те, щоб оселитися в діда Декера й Дороті, що майже викинув їх зі своєї свідомості, але зовсім іншою річчю було довідатися, що вони не хочуть, аби я в них жив.
Іскра співчуття освітила її обличчя.
— Ти не переживай через це, — сказала вона. — І турбуватися тобі не варто. Ми домовилися, що ти залишишся в нас протягом кількох наступних тижнів, щоб, принаймні, закінчити твій навчальний рік у школі. Усі погоджуються на тому, що так буде найкраще. До речі, — сказала вона, нахиляючись ближче, — ти маєш чудовий перстень. Це родинна коштовність?
— Атож, — сказав я. З причин, які мені було важко пояснити, я став носити перстень старого майже всюди, куди йшов. Здебільшого я грався ним, коли він був у кишені мого піджака, але досить часто вдягав на середній палець і носив попри те, що він був завеликий й іноді зісковзував.
— Цікаво. Він належав родині твоєї матері чи батька?
— Матері, — сказав я після короткої паузи — мені не подобався той напрям, якого набула наша розмова.
— Можна мені подивитись на нього?
Я зняв перстень із пальця їй на долоню. Вона піднесла його до лампи.
— Чудовий камінь, — сказала вона. — Сердолік. А ця інталія? Греко-римська? Чи родинний клейнод?
— Так, клейнод. Я думаю.
Вона пильно оглянула міфологічного звіра з великими пазурами.
— Він схожий на грифона. Або на крилатого лева. — Вона напівобернулася до світла й зазирнула всередину персня. — А це гравіювання?
Мій розгублений вираз примусив її спохмурніти.
— Тільки не кажи мені, що ти його ніколи не помічав. Стривай-но.
Вона підвелася на ноги, підійшла до письмового столу, в якому
