Щиголь - Донна Тартт
Насправді поштівку написала Дороті («Боб», вочевидь її рукою, був утиснутий поруч із її власним підписом, уже коли лист був написаний). Цікаво, що конверт мав такий вигляд, ніби його тримали над парою і витягли з нього листа — місіс Барбур? соціальні служби? — хоч сам лист був незаперечно написаний Дороті, її твердим і нерівним європейським почерком, який ми бачили раз на рік на поштівках, надісланих нам на Різдво, почерк — як одного разу прокоментував мій батько, — яким можна було б написати рекламне меню в «Ла Ґулю» з переліком рибних страв дня. На поштівці був зображений обвислий тюльпан, а внизу — надрукований афоризм: «Ніщо у світі не має кінця».
Дороті, з тих небагатьох спогадів, які я зберіг про неї, не належала до людей, які марнують слова, і ця листівка не була винятком. Після короткого теплого вступу — оплакуємо трагічну втрату, думаємо про тебе в цей трагічний час — вона запропонувала послати мені автобусний квиток до Вудбрайра, штат Мериленд, водночас згадавши про те, що з огляду на стан здоров’я вони з дідусем Декером навряд чи зможуть «задовольнити всі вимоги» щодо мого утримання.
— Вимоги? — запитав Енді. — Вона пише так, ніби ти просиш у неї десять мільйонів новенькими купюрами.
Я промовчав. Дивно, але найбільше мене стривожив малюнок на листівці. Він був схожий на ті, які ми бачимо на вертушках в аптеці, нічого незвичайного в них нема, а проте фотографія зів’ялої квітки — незалежно від того, наскільки майстерно вона виконана, — не здавалася такою, яку можна послати людині, в якої щойно померла мати.
— А я ж думав, вона дуже хвора. Чому тоді саме вона написала цього листа?
— Запитай мене про щось легше.
Я й сам здивувався, що рідний дід не визнав за потрібне написати мені бодай рядок і навіть не потурбувався поставити свій підпис під листівкою.
— Можливо, — похмуро сказав Енді, — твій дід занедужав на хворобу Альцгеймера, і вона тримає його ув’язненим у власному домі. Щоб їй дісталися його гроші. Таке часто буває з молодшими дружинами, щоб ти знав.
— Я не думаю, що він має багато грошей.
— Може, й ні, — сказав Енді, навмисне голосно прокашлявшись. — Але прагненням до влади також не слід нехтувати. «Виживає сильніший». Можливо, вона не хоче, щоб тебе включили до спадкоємців.
— Друже, — сказав батько Енді, несподівано визирнувши з-за «Financial Times». — Мені здається, ваша розмова стала не вельми продуктивною.
— Чесно кажучи, я не розумію, чому Тео не може залишитися в нас, — сказав Енді, озвучивши мою власну думку. — Я втішаюся його товариством, а в моїй кімнаті вистачає місця.
— Ми всі хотіли б, аби він із нами жив, — сказав містер Барбур зі щирістю не такою повною й переконливою, як мені хотілося б. — Але що подумає його родина? Наскільки мені відомо, викрадення дітей досі вважається злочином.
— Мені здається, тату, що тут зовсім інша ситуація, — сказав Енді своїм дратівливим, байдужим голосом.
Несподівано містер Барбур підвівся на ноги зі склянкою газованої води в руці. Через ліки, які він приймав, йому було заборонено пити спиртне.
— Тео, я забув тебе запитати. Ти вмієш ходити під вітрилами?
Мені знадобилася хвилина, аби я зрозумів, про що він мене питає.
— Ні.
— О, це погано. Енді чудово провів час у своєму яхт-клубі у штаті Мен торік, правда ж, сину?
Енді промовчав. Він не раз розповідав мені, що то були найгірші два тижні в його житті.
— А читати сигнальні морські прапори ти вмієш?
— Що читати? — перепитав я.
— У моєму кабінеті є чудова таблиця прапорів, яку я тобі покажу. Не роби такого обличчя, Енді. Для кожного хлопця це потрібне знання.
— Безперечно, воно потрібне, якщо він хоче керувати буксирами.
— Ці твої дотепні відповіді мені вкрай обридли, — сказав містер Барбур, хоч вигляд він мав швидше розгублений, ніж роздратований. — Крім того, — сказав він, звертаючись до мене, — ти здивуєшся, коли побачиш, як часто морські прапори застосовують у парадах, кінофільмах і, там, не знаю, на сцені.
Енді скривив обличчя.
— На сцені, — саркастично повторив він.
Містер Барбур обернувся до нього.
— Атож, на сцені. Тобі цей вираз здається кумедним?
— Радше помпезним.
— Боюсь, я не розумію, що ти знайшов у ньому помпезного. Безперечно, це те слово, яке застосувала б твоя прабабуся. (Дід містера Барбура був виключений зі світського товариства за те, що одружився з Ольгою Осґуд, маловідомою кіноакторкою.)
— Я про це й подумав.
— Але як ти хочеш, щоб я це називав?
— Я хотів би знати, тату, коли востаннє ти бачив, щоб морські прапори показували в будь-якій театральній виставі.
— «На півдні Тихого океану», — не замислюючись, відповів містер Барбур.
— А крім «На півдні Тихого океану»?
— Я залишаюся при своїй думці.
— Я сумніваюся, що ти й мати навіть бачили «На півдні Тихого океану».
— Заради Бога, Енді.
— Навіть якщо ви його там бачили. Один приклад не підтверджує твою думку.
— Я припиняю цю абсурдну розмову. Ходімо, Тео.
VII
Після цього я доклав усіх зусиль, щоб стати ідеальним гостем: застеляв своє ліжко; ніколи не забував сказати «дякую» та «будь ласка» і робив усе, що хотіла б моя мати, аби я робив. На жаль, Барбури були не тією родиною, якій можна догодити, посидівши з малюками або помивши посуд. Крім жінки, яка приходила доглядати рослини, — невдячна праця, бо в помешканні було так мало світла, що рослини здебільшого помирали, — і помічниці місіс Барбур, головна робота якої, здавалося, була наводити порядок у шафах і переставляти колекції порцелянового посуду, вони мали неподалік від себе ще вісьмох людей, які працювали на них. (Коли я запитав у місіс Барбур, де стоїть пральна машина, вона подивилася на мене так, ніби я просив лугу та жиру, щоб зварити мило.)
Та хоч від мене нічого й не вимагалося, проте щоб злитися з їхньою відполірованою і складною родиною, я мав постійно перебувати в стані неймовірного напруження й докладати неймовірних зусиль. Я розпачливо хотів розчинитися в обставі — невидимо ковзати між предметами в китайському стилі, як риба між коралових рифів, — а проте, здавалося, я приваблював небажану увагу до себе сотні разів на день: потребою запитувати про кожну дрібничку —
