Щиголь - Донна Тартт
На моє щастя, батьки Енді бували вдома так рідко, що моя присутність не завдавала їм великого клопоту. Якщо місіс Барбур не приймала гостей, вона була відсутня в квартирі від одинадцятої ранку — забігаючи додому на дві години перед обідом, щоб випити джину з лаймом і, як вона висловлювалася, «сполоснутись», — а потім поверталася додому, коли ми вже спали. Щодо містера Барбура, то я бачив його навіть рідше, у вихідні і ще тоді, коли він сидів після роботи, тримаючи в руці обгорнуту серветкою склянку з газованою водою, чекаючи, коли місіс Барбур перевдягнеться для їхнього вечірнього виходу у світ.
Але моєю найбільшою проблемою були молодший брат і молодша сестра Енді. Хоч Платт, на щастя, був відсутній, тероризуючи менших дітей у Ґротоні, проте Кітсі й наймолодший із братів Тодді, якому було лише сім років, вочевидь мене ненавиділи, бо я претендував на ту невеличку увагу, яку вони мали від своїх батьків. Кітсі лютувала й дула губи, закочувала очі й вороже хихотіла, а найбільше псувала мені настрій — бо я ніяк не міг спростувати її звинувачень, — розповідаючи своїм друзям і служницям, що я заходив до її кімнати й познущався з колекції скарбничок, які стояли на полиці над її столом. Щодо Тодді, то він усе більше й більше тривожився в міру того, як минали тижні, а я залишався в їхньому домі; за сніданком він дивився на мене безсоромно нахабним поглядом і часто ставив запитання, які примушували його матір стусати його ногою під столом. Де я жив? Доки я збираюся жити з ними? Чи маю я батька? Тоді де він?
— Слушне запитання, — відповів я, примусивши зареготати Кітсі, яка була популярною в школі й у свої дев’ять років дуже красивою зі своїм білявим волоссям, яке робило Енді геть негарним.
VIII
Повинні були приїхати професійні перевізники, щоб спакувати мамині речі й перевезти їх на склад. Перш ніж вони приїдуть, мені треба було навідати нашу квартиру й забрати там усе, що я хотів би забрати або чого потребував. Думки про картину мене непокоїли. Але вони були невиразними, туманними й зовсім не відповідали її важливості, так ніби це був шкільний проект, який я не закінчив. Я мав намір рано чи пізно віднести її до музею, хоч не уявляв собі, як це зробити, щоб не спричинити переполоху.
Один шанс повернути картину я вже пропустив — коли місіс Барбур не пустила в дім якихось слідчих, що постукали в двері й запитали мене. Я зрозумів, що вони були слідчими чи навіть полісменами, з того, що розповіла мені Келлін, валлійка, яка доглядала молодших дітей. Вона привела Тодді додому з продовженого дня, коли з’явилися незнайомці й запитали про мене.
— Нишпорки, розумієш? — сказала вона, значущим жестом піднявши брову. Вона була кремезною балакучою дівкою з такими червоними щоками, ніби протягом цілого дня стояла біля вогню. — Такий у них був вигляд.
Я був надто наляканий, аби запитати в неї, що то був за вигляд. А коли я хотів розпитати місіс Барбур, що вона скаже про тих несподіваних гостей, вона була заклопотана й не могла приділити мені увагу.
— Пробач мені, — сказала вона, не дивлячись на мене, — але чи не можемо ми поговорити про це згодом?
Через півгодини вона чекала гостей, серед яких були дуже відомий архітектор і знаменитий танцюрист з Нью-Йоркського міського балету; вона намагалася застебнути своє намисто й була засмучена, бо кондиціонер не працював як слід.
— Мене в чомусь звинувачують?
Це запитання вихопилося з мене, перш ніж я зрозумів, що кажу. Місіс Барбур відірвалася від своєї роботи.
— Тео, не говори дурниць, — сказала вона. — Ті люди були дуже чемними, дуже стриманими, тільки що я не маю часу розмовляти з ними тепер. Вони прийшли надто несподівано, не зателефонувавши. Тож я мусила сказати, що тепер не найкращий час для розмови, що вони, безперечно, й самі побачили.
Вона показала на постачальників провізії, що сновигали туди-сюди, й на інженера-будівельника, який стояв на сходах і світив ліхтариком у вентиляційний отвір кондиціонера.
— А тепер іди собі. Де Енді?
— Він прийде додому через годину. Учитель астрономії повів їхній клас на екскурсію до планетарію.
— На кухні ви знайдете що поїсти. Тістечок у мене не так багато, але сандвічів можете їсти, скільки вам захочеться. А коли розріжуть торт, то й вам дістанеться по шматочку.
Її поведінка була такою безтурботною, що я забув про несподіваних гостей, аж доки через три дні вони не з’явились у школі під час мого уроку з геометрії, один молодший, другий старший, недбало вдягнені, чемно постукали у відчинені двері.
— Можна нам поговорити з Теодором Декером? — сказав молодший чоловік, схожий на італійця, звертаючись до містера Боровскі, тоді як другий приязно зазирав до класу.
— Ми хочемо тільки поговорити з тобою, — сказав старший чоловік, коли ми рушили до страшної для мене конференц-зали, де ми з матір’ю мали зустрітися з містером Біменом у той день, коли вона померла. — Не бійся.
Це був темношкірий чоловік із сивою борідкою, суворий на вигляд, але досить приязний, схожий на холоднокровного копа, яких показують у телесеріалах.
— Ми намагаємося звести докупи все, що сталося в той день, і, сподіваємося, ти нам допоможеш.
Спочатку я був наляканий, та коли він сказав «Не бійся!», я повірив йому — поки він не відчинив двері до конференц-кімнати. Там сиділи мій затятий ворог у твідовому кашкеті, тобто містер Бімен, як завжди помпезний у своїй камізельці та з ланцюжком від годинника; мій соціальний працівник Енріке; місіс Свонсон, шкільний консультант (та сама особа, яка сказала мені, що я почуватимуся краще, коли почну кидати кубиками льоду в дерево); психіатр Дейв у своїх звичних чорних джинсах «Levi’s» і светрі з високим коміром; і — цілком для мене несподівано — місіс Барбур на високих підборах і в перламутрово-сірому костюмі, який, здавалося, коштував більше грошей, аніж усі люди, що
