Щиголь - Донна Тартт
Місіс Барбур уривала ці візити, якщо вони надто затягувалися, на тій підставі, що я легко стомлювався, але також — я підозрював — вона не хотіла, щоб такі люди, як Чінція або Кіка, монополізували її вітальню на нескінченний період часу. Десь через сорок п’ять хвилин вона приходила й спокійно ставала у дверях. І якщо гості не розуміли натяку, вона подавала голос і дякувала їм за те, що вони прийшли, — дуже чемно, але в такий спосіб, що люди розуміли: час минає — і підводилися. (Її голос, як і голос Енді, був глухий і віддалений; навіть якщо вона стояла поруч із вами, він лунав так, ніби вона передавала повідомлення з Альфи Центавра.)
Навколо мене, над моєю головою, життя родини Барбурів тривало. Щодня дзвінок у дверях дзвонив багато разів: приходили домашні робітниці, няньки, постачальники продуктів, репетитори, викладачі гри на фортепіано, світські дами й бізнесмени в мокасинах, що працювали в благодійних фондах, заснованих місіс Барбур; молодші брат і сестра Енді, Тодді й Кітсі, бігали по темних залах разом зі своїми шкільними друзями. Нерідко пополудні приходили на чашку чаю або кави жінки, які пахли парфумами, з торбинами для закупівель; вечорами пари, вдягнені для вечері, збиралися з бокалами вина та газованої води у вітальні, де щотижня змінювалося квіткове оформлення завдяки пихатому флористу з Медісон-авеню, а на журнальному столику були акуратно розкладені найсвіжіші випуски «Architectural Digest» і «New Yorker».
Якщо містер і місіс Барбури мали безліч клопоту з зайвою дитиною, що несподівано впала їм на голови майже без попередження, у них вистачило такту не показувати цього. Мати Енді зі своїми досить скромними прикрасами і ще скромнішою усмішкою належала до тих жінок, які можуть зателефонувати й до мера в разі потреби, тож вона напрочуд легко вміла долати перешкоди, створювані нью-йоркською бюрократією. Навіть у своєму збентеженні й горі я відчував, що вона впливає на події за лаштунками і полегшує мені життя, захищаючи від брутальності машинерії соціальної опіки — і, як я тепер остаточно зрозумів, від преси. Вона перекинула майже безперервні телефонні дзвінки на свою мобілку. Я чув розмови тихим голосом, інструкції консьєржам. Після того як я витерпів один із тривалих допитів Енріке про те, де перебуває мій батько, — ці допити часто доводили мене до сліз, він міг із тим самим успіхом допитувати мене, щоб довідатися про розташування ракетних баз у Пакистані, — вона попросила мене вийти з кімнати, а тоді своїм контрольованим монотонним голосом поклала цьому кінець («Зрозумійте, очевидно хлопець не знає, де він є, мати також цього не знала… так, я розумію, що ви хотіли б його знайти, але, очевидно, він не хоче бути знайденим і вжив заходів, щоб його не знайшли… він не давав грошей на утримання дитини, він залишив купу боргів, він утік із міста, не сказавши й слова, тож, чесно кажучи, я не розумію, чого ви досягнете, якщо знайдете цього чудового батька й чудового громадянина… Так, так, усе в нього добре й чудово, і якщо ані кредитори, ані ваша установа не спроможні знайти цього чоловіка, тоді я не розумію, навіщо ви знущаєтесь із дитини? Чи можемо ми домовитися, щоб ви поклали цьому край?»)
Деякі риси військового стану, які з’явились у домі після моєї появи, створили певні незручності: наприклад, домашнім робітницям більше не дозволялося слухати новини по радіо «Ten Ten WINS» під час їхньої праці («Ні, ні», — сказала кухарка Етта, кинувши застережливий погляд на мене, коли одна з прибиральниць спробувала увімкнути радіо), а вранці «The Times» відносили безпосередньо містерові Барбуру й не дозволяли, щоб газету читала решта родини. Безперечно, раніше такого звичаю не було: «Хтось знову забрав газету», — скиглила менша сестра Енді Кітсі, перш ніж поринути в провинну мовчанку після погляду матері, і незабаром я здогадався, що газета стала зникати в кабінеті містера Барбура, бо в ній могли бути надруковані речі, що їх мені ліпше не бачити, — так, принаймні, вважали.
На щастя, Енді, який був моїм товаришем у прикрих ситуаціях раніше, розумів, що найменше мені хотілося розмовляти. Кілька перших днів йому дозволили не йти до школи, щоб залишатися зі мною. У його кімнаті з тартановими візерунками, що пахла пліснявою, з двоярусним ліжком, на якому я не раз спав недільними ночами, коли навчався в початковій школі, ми сиділи над шаховою дошкою, й Енді грав за обох нас, бо у своєму очманінні я майже не пам’ятав, як переставляти фігури.
— О’кей, — сказав він, поправляючи окуляри. — Добре. Ти абсолютно переконаний, що йдеш туди?
— Куди йду?
— Так, я розумію, — сказав Енді своїм тонким, нестерпним голосом, який протягом не одного року спонукав шкільних хуліганів спихати його на хідник із ґанку перед нашою школою. — Твоя тура в небезпеці, це правда, але я пропоную тобі пильніше подивитись на свою королеву. Ні, ні, твоя королева. D5.
Йому довелося назвати мене на ім’я, щоб привернути мою увагу. Знову й знову я переживав ту хвилину, коли я і моя мати бігли сходами вгору до музею. Її смугаста парасолька. Дощ лопотів по нас і сипав краплями нам в обличчя. Те, що сталося, я знав, було безповоротним, проте водночас мені здавалося, що в якийсь спосіб я можу повернутися назад на ту залиту дощем вулицю і зробити так, щоб усе сталося інакше.
— Одного дня, — сказав Енді, — хтось, я думаю, то був Малькольм, як пак його звуть, чи інший не менш шанований письменник, — у будь-якому разі, він опублікував велику статтю в «Science Times», указавши на те, що
