Химера - Михайло Савович Масютко

Чужа жінка не любила дітей. Вона думала, що та корова буде утримувати і дітей, і її, а з’ясувалося, що корова небагато давала молока, ледве вистачало собі та дітям. На продаж нічого не лишалося. Діти росли, хотіли більше їсти, їм треба купувати одяг на зиму, а за що його купиш.

— За що я отак мучуся на світі? — все частіше говорила жінка до своїх односельчан. — За свою дурну голову та за своє м’яке серце.

Діти ходили в лахміттях, що дарували їм товариші зі школи. Книжки та зошити купували їм учителі, бо вчилися брати чи не найкраще у всій школі.

Коли проходили два брати селом, коли люди дивилися на їхнє лахміття, на їхні напівбосі брудні ноженята, то не одній матері, не одному батькові стискалося серце від жалю. Не одній добрій душі хотілося забрати дітей до себе. Та як ти їх забереш, коли самим нічого їсти — все повигрібали москалі. Як ти їх візьмеш до себе, коли їхніх батьків учора вивезли до Сибіру, а тебе, може, вивезуть завтра…

А чужа дітям жінка не вгамовувалася:

— Навіщо мені ті діти та їхня корова? Мало в моїй хаті біди без них? Хай забирають і дітей, і їхню корову!

Так стало відомо в сільраді, що в селі є корова, яка належала вивезеній до Сибіру родині, а має належати державі, як і все інше їхнє майно.

Та не так сталося, як хотілося жінці. Корову в неї забрали, а дітей лишили.

Коли я йшов одного ранку на роботу, то бачив, як ту корову вели. Попереду йшов один солдат і вів корову за налигач, другий, з автоматом на грудях, ішов позаду. А діти, погубивши свої шкарбани в снігу, бігли за коровою, чіплялися їй за спину, за шию і поливали своїми дитячими слізьми теплу шкіру тварини. Солдат з автоматом раз у раз підбігав до дітей, відкидав їх у перемерзлий сніг і бив чоботом під боки.

Коли я повертався з роботи, то бачив, як дві маленькі дитячі постаті, низько нахиливши голови, виходили з села шляхом, що веде до міста.

Давно я не працюю в тому селі Олексичі під Стриєм. З того часу, як звідти виїхав, там ніразу не був. А так хочеться побувати в ньому Так хочеться довідатися про долю двох братів-сиріт, що вчилися найкраще в школі.

Де вони тепер? Чи живі?

Ківерці, 1956

Потяг поволі рухається у напрямку Стрия. Коливання вагонів хитає похилені голови пасажирів. Тут робітники в своїх засмальцьованих робах, тут жінки з порожніми банками з-під молока і з торбами, наповненими міським чорним хлібом.

Десь у кутку вагона дівчата затягнули сумну-сумну пісню.

Проти мене сидить немолодий чоловік з поораним зморшками обличчям і з порепаними долонями. Він каже своєму сусідові:

— Двісті грам жита дали на трудодень. Двісті грам. Це жменя збіжжя. Та якби мені пан, що я в нього робив, дав мені жменю збіжжя за мою денну працю, то я б йому морду набив.

— Слухай, чоловіче, — віззивається до нього сусід, — мовчи. Не говори так голосно. Знаєш, у цієї держави при кожній стіні очі й вуха.

— Та най слухають. Най оглухнуть. Що вони мені зроблять? Заберуть? Пошлють на каторгу? А хіба я не на каторзі зараз? Забрав у тебе землю і погнав потом поливати її задурно — хіба це не каторга? Там, може, хоч пайку хліба дасть тобі за роботу. А тут цілий день робиш голодний, як чорний віл, а він прийде й запише тобі трудодень. Запише! А що дасть, чорт його знає. Каже, що дасть щось колись, у кінці року. А може й нічого не дати, як йому захочеться.

Це життя, га? Це не каторга? Якої ще каторги мені треба?

Львів, 1948

Після короткого гостювання їдемо додому. Автобус так переповнений, що задихаєшся від людських випарувань. Поруч нас сидять немолоді вже чоловік і жінка. Ці люди дуже відрізняються від усіх інших пасажирів. Вони добре одягнені, їхні обличчя не вкриті зморшками журби. В їхніх очах нема тієї печаті розпачу і безнадійносте, яка є в місцевих людей. Вони говорять між собою то українською, то іспанською мовою.

Між нами скоро зав’язується розмова. Виявляється, що наші сусіди зовсім недавно приїхали з Аргентини, повернулися на батьківщину, на якій не були понад тридцять років.

— То як вам тут живеться? — питаю я в «аргентинців».

— Нас одурили, — говорить жінка. — Нам говорили, що тут центнер пшениці коштує 70 копійок, а тим часом ми тепер за 70 копійок ледве можемо купити дві літрові баночки збіжжя.

— Та нам там говорили ваші агітатори, що тут рай, якого світ не бачив. Нащо нам працювати на буржуїв на чужині? — подумали ми, коли можемо працювати самі на себе на своїй землі. Знялися та й приїхали додому. І попали не в рай, а в самісіньке пекло, — каже «аргентинець».

Вони говорять так голосно, що чути на весь автобус. Очі всіх присутніх обернені до них, але ніхто не обзивається до «аргентинців».

— А ви знаєте, — кажу я «аргентинцям», — що у нас небезпечно говорити про такі речі. У нас за такі розмови судять і засилають до Сибіру.

— Як? За правду? — вигукує сусідка — «аргентинка». — Та у нас, там в Аргентині, виходь на вулицю і на все горло кричи що хочеш, організовуй збори, клуби, друкуй газети і книжки — доказуй свою правду як хочеш — ніхто тобі нічого. Аби не йшов зі зброєю, не скидав влади.

— Ну то там,