Химера - Михайло Савович Масютко

Невідомо, що сталося з Богданом. А Маруся і зараз ходить вулицями Дрогобича і шепотить сама до себе, і коли хтось навіть ненавмисне зачепить її, проходячи мимо, вона зупиняється і голосно каже:

— Ти мене не збивай, я добре знаю, що то був він. То був він, бо маринарка була його…

Дрогобич, 1947

Похорон був як похорон: з хрестами і корогвами, з священиком і хором. Молоді хлопці несли на плечах дві чорні домовини. Та не було в тих домовинах покійників. Замість покійників у домовинах лежало по купці брудного піску, перемішаного з кров’ю.

За домовинами вели під руки чорну, як ніч, немолоду жінку. Вона не плакала, її очі були сповнені не стільки скорботою, скільки гнівом.

Це мати. Вона ховає своїх синів. Позаминулої ночі облавники вбили їх на околиці села.

Цілий день їхні трупи лежали на подвір’ї сільради. І мати приходила, благала, щоб їй віддали мертвих синів для поховання, та червонопогонник із зіркою кольору крові на картузі у відповідь ударив її автоматом у груди.

Мати не відходила від сільради, доки тіла синів не кинули у брудний кузов автомашини та не вивезли геть.

І тоді стара пішла на околицю села, де відбувався бій. Вона лазила на колінах по брудному піску, вигрібала з нього кров своїх синів, бережно складала її в дві невеличкі торбинки.

А сьогодні вона ховає своїх дітей. Тих дітей, яких вона любила дужче за саму себе. Тих дітей, кожна клітинка яких була дбайливо викохана її працьовитими руками. Вони були гарні й дужі, вони були відважні й спритні, та були зненацька захоплені лютим ворогом. Вони недешево віддали своє життя: дві машини трупів назбирали облавники після бою з ними. І за це в материнському серці, сповненому гнівом і смутком, іноді виринають краплини гордости. З цвинтаря повертались надвечір. Як і на цвинтарі, стару вели попід руки, а голову вона схилила ще нижче.

— Похорон справили, — говорить мати, — та знаю я, що тіла моїх синів десь терзають чорні круки і хижі звірі.

— Вони такі трупи, — говорить сусіда, що йде поблизу, — віддають до лікарень. Там молоді лікарі вчаться на них медицини, щоб лікувати хворих.

— Лікувати хворих, а здорових убивати. — Стара стискає спрацьовані пальці у кулаки, гнів у темних зіницях витискає рештки смутку, здається, що вона готова перетворитися в нестримну енергію, щоб розлитися смертельною карою на голови катів.

Ми на пересильному пункті Львівської в’язниці. Тут багато нас: дівчата й хлопці, чоловіки й жінки, старі й малі. Всіх нас без суду й розсліду повезуть до Сибіру.

Якщо батька вивезено, то має бути й син там, якщо сина вивезено, то має бути й брат там, якщо брата вивезено, то має бути й сестра там — такий закон влади, встановленої московською зброєю.

Мене забрали серед темної ночі в Львові, а сестру аж у Луцьку відірвали від чоловіка, бо наші батьки вже у Сибірі.

У кімнатах будинків, поспіхом перетворених на в’язницю, ми сидимо на купах своїх речей і дожидаємо своєї сумної долі. Раз на день нас виводять на прогулянку.

Іноді на подвір’ї під час прогулянки ми бачимо опера (оперативний уповноважений — найбільш довірений чекістський начальник, в його канцелярії знаходяться справи в’язнів). З-під блакитно-червоного картуза з червоною зіркою він дивиться на нас своїми маленькими щурячими очима. Доля кожного з нас у його руках. Він опер, і його всі бояться.

Марійка Найда набирається відваги і, проходячи мимо опера, питає, підробляючи слова під московську мову:

— Когда нас уже випустите, гражданін начальник?

— Кагда рак свіснєт.

Опер відвертає від нас своє обличчя, напружуючи коротку шию, потім поволі переводить у той самий бік своє черево і, ступаючи коротенькими ногами, відходить геть.

Пронеслася чутка, що нас скоро повезуть. Ми з Марійкою взяли дозвіл віднести до в’язничного шевця взуття, щоб відремонтував його нам на дорогу.

У шевця сидів молодий хлопець-дозорець у такому самому картузі, як на опері, а на плечах мав солдатські погони.

— І коли вже нас випустять звідси? — говорить Марійка, втираючи сльози. — За що нас тут мучають? Що ми зробили?

Хлопець деякий час сидить нерухомо, пильно дивлячись у наші обличчя. Раптом знімає з голови свого картуза, починає нервово швидко-швидко м’яти його руками, ніби хоче подерти його на шматки.

— Я не можу тут працювати! — вигукує він, б’є картузом об підлогу і, простоволосий, вибігає геть за двері.

Львів, 1963

У село заходять облавники. Блакитні картузи з червоними опасками обертаються в різні боки, а руки міцно тримають автомати напоготові.

Діти розбігаються з вулиці й разом з матерями переляканими очима озираються на чужинців з вікон низеньких хат.

Назустріч облавникам іде підстаркуватий чоловік з оберемком хмизу на плечах.

— Бандьори єсть в сєлє? — питає чоловіка старший облавник.

— Є, прошу пана товариша.

Облавники насторожуються та оточують селянина.

— Ґдє ані? Ґаварі, — наступає старший.

— А он, прошу пана товариша, за тією стодолою, що на краю села, он стріху видно, коло самого лісу.

Старший подає команду, і облавники розсипаються городами, щоб оточити стодолу.

Це був 1947 рік. Голодна Бессарабія та Східна Україна кинулися в Галичину в пошуках шматка хліба. І не було кутка в місті чи селі, де б не наштовхнувся на голодного.

Облавники поповзли бур’янами до стодоли. Частина їх перескочила до лісу й почала наступ з-за дерев.

Ось уже видно бандерівців. Вони сидять під стодолою, низько нахиливши голови.