Химера - Михайло Савович Масютко

Ага, ага… Тепер вже я пригадала. Той, що стоїть коло мене в тролейбусі й дивиться на мене своїми зеленкуватими очима, був один з двох, що стояли біля наших дверей. Це він вичекав момент, коли хлопець пробігав мимо нього, і вдарив з усієї сили нещасного у живіт ногою. Хлопець конвульсивно підскочив і механічно переламався в попереку. Тепер його фігура нагадувала зламану очеретину. Він не закричав і намагався далі рухатися, але червонопогонник ударом в голову звалив його додолу. Всі четверо вхопили нерухоме тіло й швидко винесли геть.

Щастя, що бідна мати не бачила всього цього, вона ще перед цим знепритомніла.

Так, так. Це ті очі, той ніс і ті зуби.

Саме в цей момент його рука доторкнулася до моєї руки, і мені здалося, що та рука обмазала мою руку якоюсь отрутою.

Треба відійти від нього, бо якщо буду довше дивитися в ці очі, я видряпаю їх або схоплю його за горлянку. Ні. Вийду на першій зупинці та пересяду в інший тролейбус.

Я виходжу з тролейбуса, та зеленкуваті очі, плескатий ніс, рідкі зуби не покидають мене. Вони стоять у мене перед очима.

Більше не побачила мати сина, а сестра — брата. Ніхто не відповів матері, що сталося з її дитиною.

Пече мене рука від дотику катюги.

Ох, як тяжко жити на землі, де кати та їхні жертви їздять одним тролейбусом!

Львів, 1964

Він шліфує могильні плити, як і всі інші каменярі без фаху. Його обличчя коло рота вкрите густими дрібними зморшками, очі глибоко сховані під навислими бровами. В майстерні всі його знають. Всі знають, що він рідко буває тверезий і працює дуже погано, проте ніхто на це не звертає уваги, бо всім відомо, що його прийнято на роботу за спрямуванням каґебе. Коли до нього хтось підходить, то він раптово здригається, як пійманий за своїм чином злодій, і ховає руки за спину. Час від часу він вибігає з майстерні й за кілька хвилин приходить хитаючись, з низько похиленою головою. Тоді він починає шепотіти сам до себе, згадуючи восьмеро очей, серед яких було четверо дитячих. Усім відомо, що це за восьмеро очей, і ніхто не слухає п’яного, бо знають, що він повторить те, про що вже всі чули від нього багато разів.

А ось зараз він сидить на могильній плиті й розмовляє з новоприйнятим каменярем, який ще не чув про восьмеро очей.

— Де ти працював перед цим? — питає він у молодого робітника.

— У міліції.

— Брешеш. Це ти знаєш, що я чекіст, і тому говориш так.

— Я не знаю, що ви чекіст.

— Був колись чекіст, а тепер ось могильник.

— Ви десь хильнули вже трохи?

— Хильнув. А що?

— Та нічого.

— Я не можу не пити. Розумієш? Не можу. Мене мучає восьмеро очей. Восьмеро, й серед них, четверо дитячих. Отак сиджу, шліфую камінь, а вони з-під каменя повискакують і посідають мені на руки. Свіжі такі, в крові, такі самі, як я їх повирізував у той весняний ранок. Вони повзають мені по руках і обмазують мої руки кров’ю.

Чекіст схилив голову і помовчав.

— Це було на світанку в гуцульському селі. За два дні перед тим нас викликав начальник опергрупп. Як зараз бачу все перед собою. За столом сидів начальник, а коло нього майор. Не наш, з центру приїхав.

— Нам поступило розпорядження виконати завдання особливого призначення, — почав начальник. — Нам треба провести одну операцію під найбільшим секретом. Крім вас шістьох і нас двох, ніхто не має знати про це.

— Нам треба, — втрутився майор, — скомпрометувати бандерівців перед населенням. Нам треба виставити перед усім світом бандерівців як бандитів. Щоб це зробити, нам потрібні факти їхніх злочинних дій. Таких фактів нема. Правда, вони вбивають наших агентів, але цього мало, все ж таки це наші агенти. Треба показати, що бандерівці вбивають зовсім невинних людей, навіть дітей.

— Як же ж їх на це спровокувати? — не втримався наш старшина.

— Ви слухайте, — стримав його начальник.

— Провокувати ми їх не будемо, — пояснював майор. — Вони на це не підуть, вже були спроби — не піддаються. Ви будете «бандерівці». Вас шестеро під командою вашого лейтенанта, — він вказав на мого земляка, виконаєте це завдання і дасте нам факти злочинних дій бандерівців.

— Нас там відразу пізнають. Ми по—їхньому говорити не вміємо, — сказав старшина.

— Хай пізнають. Недовго пізнаватимуть. Хто почує ваші голоси, тому рота заціпити. Мертві нічого не виказують.

— Зрозуміло, — відповів лейтенант.

— Бачити вас можуть, і що більше вас побачать, то краще — ви будете з тризубами на шапках. А чути вас живі не мають. Ви зайдете в хату так, щоб ваші голоси у селі ніхто не чув, і вийдете з хати без розмов. У хаті можете говорити що хочете, лише дивіться, щоб не залишилось жодного хоч напівживого свідка після вас. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — відповіли ми.

— Це одна група буде робити. На це вистачить трьох чоловік.

А друга група, три чоловіки, як тільки перша вийде з хати, підніме за селом стрілянину. Нібито переслідує бандерівців. І тут ми підкинемо ще групу солдат наших, які самі будуть думати, що в селі побували справжні бандерівці. А тоді — перед людьми мітинг, кореспонденти з газет, фотограф.

— А чи у вас нема живих бандерівців зараз? — звернувся майор до начальника.

— Живих нема. Є вбиті.

— Давно вбиті?

— Позавчора.

— Не годяться. Треба було б парочку підкинути під село.

Мовляв, лишилися після бою.

— Є в