Химера - Михайло Савович Масютко

«У карти грають, — догадується старший. — Зараз ми їм заіраємо».

— Впєрьод, в атаку!!! — дає команду. І всі облавники з чотирьох боків кидаються до стодоли.

— Здавайся!!! — чути крик і постріли автоматів. «Бандерівці» миттю встають, піднявши догори руки. Але що це? Всі «бандерівці» без штанів, їхні штани й підштаники лежать у кожного біля ніг.

Підступивши ближче, облавники пізнають у «бандерівцях» голодних бессарабців, що розташувалися проти весняного сонця, щоб спорожнити свої штани від вошей.

Знову блакитні картузи вриваються в село. Проте тепер вони вже не обертаються боязко на всі боки, а влітають у кожний двір і кожну хату, кожну стодолу і кожний хлів.

— Ми йому покажем кузькіну мать! — викрикує старший. Вони конче хочуть знайти чоловіка, що їх піддурив. Чоловіка облавники не знаходять і виступають з села, лаючи Бога і Христа.

Дрогобич, 1948

— Ну, признаєшся, чи ні?

— Не маю до чого признаватися.

— Як то не маєш до чого признаватися?! Переводила бандерівців з села в село?! Штафету носила? Станичною була? Забула?! Все знаємо. Твої напарниці давно призналися.

— Хай признаються, а я не маю до чого признаватися.

— Повішаємо зараз! Виходь!

Троє в картузах кольору небесної блакиті з червоними зірками на ще червоніших опасках своїх картузів повели дівчину до виходу.

— Не хочеш признаватися — зараз повішаємо. А якби призналася, то ще пожила б… Ти ж молода… Скільки тобі років?

— Шістнадцять.

Завели в стару конюшню. На брудній цегляній підлозі лежали трупи замордованих людей у подертій скривавленій одежі.

— Пізнаєш своїх? І ти тут будеш так лежати.

Один з трьох підійшов до трупа, розстібнув свою матню і почав спорожнятися на лице вбитого і на хрестик, що скотився з грудей.

— Будеш признаватися?

— Нема до чого признаватися.

— Закидай зашморг, Льоша. А ти, сучко, вилазь на табуретку!

Дівчина миттю стала на стілець і зверху глянула презирливим поглядом на своїх катів.

— Закладай їй зашморг на шию… Ну, признаєшся?

— Ні.

— Вибиваю табуретку з-під ніг. Останній раз питаю: «Признаєшся?».

— Вибивай табуретку, катюго!

— Ач, яка завзята бандьора!

Тіло загойдалося на мотузці. Слідчий дивився то на годинника, то на обличчя дівчини. Раптом махнув рукою. Один золотопогонник підскочив і черкнув ножем по мотузці. Дівчина впала на підлогу, поволі почала підводитися.

— Щастя твоє, що зашморг увірвався. Та я тобі ще розв’яжу язика. Відведи її, Жора, у карцер.

— Ну, сідайте. Сьогодні у нас з вами буде мирна розмова.

— Мир мирним. На враждуючих сам Бог і Хрест Його.

— Ну, Бог і Хрест нас не цікавлять.

Виснажена й передчасно посивіла жінка сіла на краю стільця. Золотопогонник довго мовчав.

— Скажіть мені: чого ви хочете? За що ви воюєте? — заговорив нарешті, ламаючи слова української мови.

Жінка мовчала.

— Якої України вам треба?

Жінка мовчала.

— Та ж ви маєте Україну: маєте українські школи, маєте українські газети, книжки, журнали, радіо, кіно. Маєте свій уряд…

Жінка мовчала.

— Не розумію; за що ви воюєте? За що ви йдете на смерть?

— А ви знаєте, — заговорила жінка, — коли ми йшли до УПА, то ми мали дуже мало понять про Україну.

— Як?!

— Та так.

— То вас ошукали ваші провідники?

— Ні. Ніхто нас не ошукував. Ми йшли проти вас з чуттям самооборони. Ми йшли до УПА, щоб за кров заплатити кров’ю.

— То ми йшли вас визволяти, а ви жадали нашої крові?

— Так. Бо ми надто добре знали суть вашого визволення. Ми не забули, не могли забути, не мали права забути вашого першого визволення, ми йшли до УПА, щоб заплатити вам за видовбані очі наших братів, за вивезених на Сибір наших матерів, за розстріляних наших батьків, за знечещення наших сестер. Ми йшли до УПА, щоб не попасти живцем у залиті вапном ями, як попадали наші люди в часи вашого першого визволення.

Слідчий кривився від люті.

— Ми йшли до УПА, щоб за пролиту кров ви заплатили кров’ю, бо кров відзивається кров’ю.

— Мовчи, падлюко!!! — слідчий грюкнув кулаком об стіл і підскочив на місці. — Таких падлюк, як ти, мало топити у вапні.

Жінка встала.

— Топіть. Ми від вас нічого легшого не дожидаємо. Ми добре знаємо, що ви робите тим, хто потрапляє у ваші руки. Та знайте й ви: кров відізветься кров’ю.

Ббац! Обоймою по скроні сивоволосої.

Конвой ускочив до кімнати.

— Виведіть це стерво.

Жінка провела рукою по обличчю й простягла скривавлену долоню.

— І ця кров ще відізветься.

Львів, 1962

Вони ходили до школи, як і всі інші діти села, тільки жаль було на них дивитися. Особливо мені. Якось випадало все так, що коли я йшов на роботу, вони йшли попереду мене. І коли я дивився на їхні червоні від морозу ноженята, що часто вислизали з великих драних шкарбунів, мені наверталися сльози па очі.

їх було двоє хлопців. Один вчився у третьому класі, другий — у першому. Жили вони в чужої їм жінки, яка взяла їх до себе з ласки. Коли батьків вивозили до