Химера - Михайло Савович Масютко

— Війна?

— Ні, не війна. Тут, на цьому цвинтарі, не один Степко Мороз похований у той час. І не лише на цьому цвинтарі.

Це було тоді, коли більшовики тікали з України від німців. Перед тим вони понабивали всі тюрми нашими людьми. Як тільки більшовики відступили, то люди кинулися рятувати своїх рідних і знайомих. Та нікого вони не врятували.

— Всі були вбиті?

— Вбиті, кажете? Не вбиті, а замордовані. Отак, як цей Степко.

Коли його привезли з Золочівського криміналу, то неможливо було пізнати. Не було що пізнавати там. Що вони йому робили — кат їх знає. Очей не було, на місці носа рана, голий череп і жмут волосся на голові, а замість тіла купка м’яса і кісток.

— Кажете — війна. Що війна? У війну виступає оружний проти оружного. А то оружний бере тебе, беззбройного, та мордує як хоче. Проти того війна справжнє щастя.

— Хто ж того Степана знайшов все-таки серед куп людського м’яса?

— Сестра. Рідна сестра. Три дні лазила між людськими трупами і нарешті знайшла. Пізнала по ґудзиках від сорочки.

За тим Морозом все село плакало, бо він був з замордованих наймолодший, і всі любили його за кмітливість і дзвінкий голос.

Хлопці йому не таку могилу зробили були. Тут була могила — на весь цвинтар могила. Та коли прийшли москалі вдруге, не дали спокою Степкові й мертвому, бо прочитали правду про себе на тій могилі. Вони підклали вибухівку під гріб і висадили в повітря.

— За що ж замордували Степана москалі?

— За що?

За що всіх мордували?

Він співав українські пісні.

Львів — Куткір, 1962

Вона ходить вулицями Дрогобича і тихенько шепоче сама до себе. А коли якийсь шибеникуватий хлопчисько, пробігаючи мимо, сіпне її за брудну подерту хустку, вона обертається до нього й голосно каже:

— Ти мене не збивай. Я добре знаю, що то був він, бо маринарка була його.

У відповідь лунає гучний сміх, і тоді вона повертається і йде далі, продовжуючи шепотіти.

То Маруся. Вона ходить так уже понад шість років, з літа 1941 року.

Коли відступили москалі, прибіг до її хати сусіда Андрій, крикнув з вулиці:

— Марусю! Хутко ся збирайте і йдіть до Бригідок до свого чоловіка.

Андрій побіг далі, а Маруся кинула хустку на голову й стрілою подалася до тюрми.

«Напевно, він тяжко хворий, що не може сам додому прийти, а, може, не дай, Господи, вони їх покалічили», — снувалися думки в її голові.

На подвір’ї тюрми було повно людей. Одні розкопували землю і з-під жужелиці й вапна витягали понівечені трупи, інші — виносили шматки людського м’яса з тюремних будівель і складали їх рядами під мурами.

Голова Марусі відразу низько опустилася, а очі набрали попелястого кольору. Вона ходила між трупами, оглядала кожного з голови до ніг, а свого чоловіка не знаходила. Тяжко було знайти, бо всі трупи були однакові.

У кожного не було ні очей, ні носа, ні волосся на голові.

— Вони їх, певно, поливали якоюсь кислотою, щоб не можна було нікого пізнати, — говорив пристаркуватий чоловік з ціпком у руці.

Перед одним трупом Маруся зупинилася довше. Вона присіла над ним, взяла до рук край маринарки і почала пильно вдивлятися в нього.

Раптом впала головою на трупа.

— Це він! Це він! Мій Богдан! Маринарка його, маринарка!

Люди допомогли Марусі завезти трупа додому. Зійшлася рідня, знайомі й сусіди. Почали готувати похорон. Маруся сиділа біля трупа, тримала на колінах подерту, вкриту кров’ю маринарку і дивилася то на знівеченого чоловіка, то на маринарку.

— А може, то не він? — говорив сусіда Грицько, дивлячись на трупа.

— Як не він, коли його маринарка! — схоплювалася Маруся.

— Ось ці місця, то я церувала.

І Маруся підносила йому під очі рукави маринарки.

Коли прийшов священик і почали виносити покійника, з Марусею сталося щось недобре. Вона почала швидко ходити по кімнаті й тулити до грудей маринарку. Вона раз по раз ставала перед кимсь із присутніх і говорила:

— Ти мене не втішай, ти мені не бреши. Я добре знаю — маринарка його!

Коли двоє жінок підступили до Марусі, щоб повести її за домовиною, вона їх відштовхнула і крикнула:

— Ви мене не збивайте, я добре знаю, що то був він.

Похорон відбувся без Марусі. Маруся ходила по хаті, тиснула до грудей маринарку і шепотіла.

Коли повернулися рідні й знайомі з похорону до хати, щоб пом’янути покійного і заспокоїти нещасну, раптом розчинилися двері, і на порозі став сам… Богдан. Люди закам’яніли від здивування й страху. Богдан кинувся до Марусі. Але вона відштовхнула його й голосно заговорила:

— Ти мене не збивай, ти мені не бреши, я добре знаю, що то був він, маринарка його! — І вона дужче притисла маринарку до грудей.

— Та я ж ту маринарку проміняв на пайку хліба!

— Як же ти врятувався, Богдане? Всіх же помордували, — запитав сусіда Іван.

— Нас перед тим повели рубати ліс. Шестеро нас тікало. Чотирьох москалі забили, а двом нам вдалось втекти.

— Ось бачиш, Марусю, ти не така нещасна, як інші, твій Богдан живий, — сказала їй сестра Орися.

— Ти мене не втішай, ти мені не бреши, я добре знаю — маринарка його.

Вилікувати Марусю не вдалося. А коли прийшли в Дрогобич москалі знову, Богдан пішов до УПА, щоб заплатити катам за їхні