Химера - Михайло Савович Масютко

— Ви їх допитували?

— Допитували.

— Вони комусь зі своїх знайомих говорили, що йдуть здаватися?

— Не говорили нікому.

— Давайте їх.

Чекіст озирнувся навсібіч і витяг з кишені пляшечку з одеколоном. Тремтячими руками вицідив одеколон у склянку й одним духом випив.

— Оце коли хоч кому-небудь розповідаю про це, то тоді очі до мене не лізуть, і руки робляться чисті, не в крові. Він почав терти руку об руку так, ніби мив їх водою.

— Ну, ну, й що було далі? — цікавиться новий каменяр.

— Далі було страшне. Я попав у групу лейтенанта. Нам випадало йти до хати. На третій день вранці, удосвіта, ми поскидали з себе пагони, повбирались у шапки з тризубами, автомати на плечі — і на машину. Друга група взяла з собою двох бандерівців, тих, що прийшли здаватися, і виїхала поперед нас.

У хаті, до якої ми підійшли, світилося. Двері були незамкнені. Ми зайшли. Господиня поралася біля печі, а господар узувався в постоли. В колисці гойдалася дитина, на причіпку з-під кожуха виглядав хлопчина.

Вони не злякалися нас. Тільки коли лейтенант сказав: «Что, своїх узналі?», — господар і господиня із здивуванням втупилися очима в нас.

— Бий бабу! — гукнув до сержанта лейтенант, — а я мужика перестрочу.

І хата наповнилася гулом пострілів і людським криком.

— А ти чого стоїш?! — крикнув на мене лейтенант. — Бий пацанів!

Поки я стріляв у колиску з дитиною, хлопець забився в кут між ліжком і шафою.

— А-а-а! — різав нам вуха його несамовитий крик.

— Заткни глотку пацанові! — наказав мені лейтенант, і я пустив автоматну чергу в куток між шафою і ліжком. Зразу стало тихо, як у могилі.

— Повирізуй усім очі, — наказав мені лейтенант і додав: — А ми тим часом перетрусимо лахи, відберем що треба.

— Та нащо вирізувати очі? Експертизи ж ніякої не буде, — огинався я.

— Вирізуй! Така інструкція. Може, якомусь дурневі ще прийде в голову фотографувати. Виріжеш — склади в газету й забери з собою.

Я витяг з-за халяви фінку і почав вирізати очі.

— Ех… — Чекіст витяг із кишені ту саму пляшечку й, закинувши назад голову, почав висмоктувати з неї алкоголь.

— Ех… не можу… мало… Піду куплю ще один флакон.

— Та розповідайте далі. Потім я вам чвертку горілки принесу, — сказав новий каменяр.

— Та що далі? Далі ті троє недалеко від села під лісом постріляли привезених ними бандерівців, а ми їм у кишені позапихали те барахло, що взяли в хаті. Ми з себе тризуби познімали, їм попришпилювали до шапок, а самі погони одягли, шапки зі звіздами.

Потім був мітинг. Дідок один виступив, кричав, що бандерівці їх дурять, що вони не за Україну воюють, а свої шкури рятують, над людьми розбої чинять.

А очі, загорнуті в газету, я носив у кишені до самого вечора, ніде було викинути, аж як посутеніло, вкинув у річку…

— Ех… треба випити ще… Чую, що ці очі мене зі світу зведуть. Я не можу діткнутися руками до своїх дітей, бо тоді очі перелазять на них. Вони вночі кидаються мені на груди.

— І чого вони до мене так липнуть? Ну якби я перед тим нікого не вбивав, а то ж я у війну дезертирів і самострільщиків пачками стріляв, тепер ось тут цих бандерівців перебив без ліку — і нічого мені не було, а ось тепер ці очі мені не дають жити.

— Може, тому, що ті очі були дитячі, невинні…

— Може… Ну піди принеси горілки…

— Та що ти його слухаєш з його очима? — чує голос ззаду себе молодий каменяр. І коли обернувся, бачить перед собою бригадира.

— Ти його не переслухаєш і за три дні. Він тобі наговорить, аби ти вуха наставляв. Очі його мучають! Хтось йому винуватий!

Хай би не йшов на легкий хліб у чека. Оце, тепер тобі той легкий хліб боком вилазить. Бери щітку і шліфуй. А ти, хлопче, на своє місце.

Львів, 1955

Я зустрівся зі своїм давнім товаришем. Ми з ним не бачилися понад шістнадцять років. Колись 1948 року ми навчалися в одному інституті, на одному факультеті й на одному курсі. Жили разом у одній кімнаті гуртожитку. Згодом нам усім, його однокурсникам, стало відомо, що на селі, звідки він походив, його заарештувало емґебе. Згодом пронеслася чутка, що його засуджено на 25 років. Тепер його звільнили через те, що на час суду він був неповнолітній.

Ось тепер він переді мною. Він набагато змінився. Зі стрункого високого юнака (йому тоді було сімнадцять років) зробився трохи згорблений у плечах солідний чоловік.

Я зустрів його, як брата. Пообідавши, ми пішли з ним до звіринця. Саме тоді привезли з Москви до Львова цей гуртожиток тварин. Ми оглядали там чорних і сірих вовків, африканських левів, уссурійських і бенгальських тигрів, білих і бурих ведмедів.

Я не знаю, яке враження справили на мого друга звірі, а мені було їх жаль. У лютих очах тигрів і левів я читав глибокий сум за волею.

А після вечері я слухав оповідання мого товариша. Він мало мені розповів про себе. Щоб почути від нього більше, треба було не один вечір посидіти з ним.

Я з нетерпінням чекаю нової зустрічі з моїм другом, та чомусь він довго не приїздить. (Він проживає не у Львові). Але й те, що він розповів мені при нашій першій зустрічі, не дає мені спокою тепер. Ось його