Химера - Михайло Савович Масютко

Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко.

Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина.

Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій.

На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду.

Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факультет Запорізького педагогічного інституту. Провчився там два роки. Якось у розмові з іншими студентами згадав про недавно пережитий голод і його вигнали з інституту.

Доля Михайла Масютка провадила його все далі, по рідній, нівеченій Україні. Він 1936 року працював учителем української мови і літератури у Володар-Волинському районі на Житомирщині. За рік, 1937 року, його схопили під час облави на київському вокзалі. Михайло Масютко приїхав до Києва з позиченими грошима купити собі одежину, бо не мав у чому ходити до школи…

Михайла засудили на п’ять років, звинувативши в контрреволюційній пропаганді. Йому не було й дев’ятнадцяти… Мати писала до уряду прохання переглянути справу. Після чергових змін «у верхах» сталися деякі послаблення режиму і справу переглянули. Михайла звільнили й реалібітували, та повернутися додому не дозволяли. Він мусив залишитися в Сибірі, працював у Хабаровському краї, де до 1942 року вчителював у Середнє—канському районі (викладав німецьку мову). Звідти ж, 1942 року його мобілізували на фронт. Дійшов до Берліна, захищаючи «Батьківщину», яка йому, вісімнадцятирічному мрійникові та трудівникові, щедро вділила «колимського золота»… По війні, з медаллю, яких не жаліла влада в обмін на здоров’я чи життя, Михайло Масютко повернувся до матері в Крим (селище Сарабуз). Якийсь час там учителював.

За розпорядженням Міністерства освіти УРСР 1946 року його скерували працювати до Дрогобича у залізничну школу. Львів, навіть по війні, вабив молодого вчителя духом інтелекту, науки, романтики. Михайло Масютко знову став студентом одразу двох інститутів! 1948 року — редакційно-видавничий факультет Львівського поліграфічного інституту, а згодом екстерном вступив до Львівського педагогічного інституту, маючи за плечима вже два роки Запорізького педінституту.

Навчання давалося йому легко — всюди був відмінником, активним… Наприкінці 1952 року для студентського наукового гуртка написав реферат «Норми комуністичної моралі», де висловив думку, що існує загальнолюдська мораль. І з того знову почалося… Роботу було визнано ідеологічно хибною і шкідливою. Несвідомого автора викликали в різні кабінети — колись навіть слово таке було — «тягали за політику». Закінчилось тим, що в часі державних іспитів Михайла Масютка, відмінника навчання і студента-активіста відчислили з інституту, звичайно за неуспішність, бо «за політику» ні тоді, ні згодом не виганяли. Попри «негаразди» в Поліграфічному, Михайлові вдалося екстерном закінчити Львівський педагогічний інститут за спеціальністю «Українська філологія». Далі він учителював на Волині, Львівщині, декілька місяців працював науковим працівником у музеї Івана Франка у Львові.

Довго «добивався» дозволу захистити диплом. Це сталося лише 1956 року в Московському поліграфічному інституті, бо у Львові таких ненадійних студентів боялися. Тоді ж написав оповідання «Перед екзаменом». Захистивши диплом, знову вчителював — того разу в селі Стайки на Київщині. За рік переїхав до матері в Феодосію. І знову педагогічна праця: викладав малювання, креслення, українську мову в школі та технікумі. Ще у Львові Михайло познайомився з Анною Романишин, яка з родиною повернулася із заслання. Після одруження з Анною, вони мешкали то в Феодосії, то у Львові.

Михайло Масютко не міг бути байдужим до суспільного і громадського життя, до безчинств і сваволі радянської влади на рідній землі. Він знайшов однодумців, здебільшого серед літераторів та правозахисників, яких згодом назвуть шістдесятниками. Та до визнання їхнього руху було ще далеко…

Михайло Масютко багато часу віддавав літературній праці, писав статті, повісті, оповідання. Водночас працював для видавництва «Каменяр» та інших видавництв як художник-поліграфіст. Друкувався в республіканських виданнях («Літературна Україна», «Дніпро») та обласній пресі Криму і Львова. Написав низку статей, оповідань, які поширювали самвидавом. Намагався передати деякі праці для публікації за кордон.

Радянська каральна система не дрімала, очевидно, надто і всюди мала вона «охочих до співпраці» і вже 4 вересня 1965 року — новий арешт у маминій хаті в Феодосії. Під час обшуку забрали багато рукописів. Тоді ж у Львові під слідством були брати Горині, Осадчий, Косів. Судили Михайла також у Львові (бо й тут до рук КҐБ потрапили його публіцистичні та художні твори).

Абсурдні й безглузді звинувачення, брутальність, зневага людських і громадянських прав, — та нічого іншого від совєцької судової системи Михайло