Жах на вулиці В’язнів - Олег Криштопа
Я вичерпався. На останнє речення мені не вистачило сил і повітря. Проте вона таки переконалася, її, здається, можна було переконати будь-чим і в будь-чому — важила сама процедура: тепер вона могла послатися собі на те, що здалася не одразу, а під тиском обставин. Вона вже, певно, і сама не знає, що їй потрібно, чого хоче.
Це зціплене скоцюрблене тільце тремтіло в моїх обіймах, як заляканий пташок, що впіймався в сильце, як застрахана сирота з інтернату. Її широко розплющені очі віддано й водночас благально дивилися на мене. Вони зблискували крізь темряву, не кліпали й не заплющувалися, навіть коли ми цілувалися. Вона трималася за мене цим поглядом, увіп’ялася ним у душу й не відпускала. Наче хотіла щось сказати, але не могла зронити й слова, лише вклала всі свої почуття в цей безнадійний, набряклий погляд. Він переслідував мене, коли ми кохалися. Мовчки, але гаряче, аж відчайдушно я проникав у неї, пронизував її тіло й мозок, діставав, здається, аж до цього погляду, який чомусь не мутнів і не зникав від задоволення. Її вуста привідкрилися, і з них долинуло чи то хрипіння, чи шипіння, наче звідти виривався шквал емоцій, океан відчуттів. Ми вибухнули майже водночас, химерно переплівши руки й ноги. Але очі її залишалися зі мною навіть тепер, вони продовжували звертатися й благати про щось ще й коли я засинав…
Лікар стояв спиною до мене й наче не помічав. Я подумав, що він рано списує мене, що хай усе й скінчилося для мене, хай дата смерті неминуче наближається, але ж зараз я ще живий. Із-понад його плеча я бачив, як він відкрутив кран над фарфоровим рукомийником і довго та ретельно вимиває руки. Я нараз зрозумів цей сталий потворний запах, що чув від нього й інших його колег, — цю ауру ескулапства: від них тхне милом, дешевим, найдешевшим милом. Їхні руки схиблені на гігієні. В інститутах й академіях їх примушують складати іспити з рукомийства. Їхня шкіра стає сухою і тонкою, а на горбиках під пальцями утворюються мозолі, гейби від важкої праці. Вони миють руки двадцять, п’ятдесят разів на день, а в особливо охайних ця цифра сягає сотні. Жодна бактерія не затримується на їхніх пальцях довше, ніж хвилину, але перш ніж вони змивають її, вона гине від смороду дешевого, найдешевшого мила. Може, це дуст?..
Він припинив мити руки й довго витирав їх рушником. Однак кран не закручував і продовжував нахабно ігнорувати мене, стоячи до мене спиною. Що він там хімічить? Я спробував підвестися навшпиньки й ледь не злетів під стелю. Лікар, розщіпнувши ширінку й виваливши звідти об’ємну голівку свого члена, ніжно задзюркотів у такт воді на дно рукомийника. Сеча була прозора та якась аж ніжна… Я знічено опустився. Мене вразив розмір його члена. Лікар тим часом знову ретельно мив руки.
Нарешті він обернувся й наче аж здивувався, помітивши мене.
— А-а-а-а… — непевно протягнув він. — Це ви…
У його погляді читався сум, у руках зніченість. Він не знав, куди подіти свої товсті білі долоні, із яких стирчали сірі й руді довгі волосинки. Він м’яв праву руку в лівій і навпаки. Стискав пальці до хрускоту в суглобах. Десь я вже це бачив і чув, от тільки де? Раптом я впізнав його: це той самий лікар, що радив Томі забрати з лікарні свого дідуся. Фаталіст.
— Я хіба вам ще не казав? Вам не варто звертатися до інших. Це не допоможе. Якщо хочете, звісно, воля ваша… Але рак печінки… він, розумієте, неоперабельний. Тут ніхто нічого не зарадить. Вам зосталося тільки трохи часу…
Я прокинувся вдосвіта; Аня ще спала, скорчившись на самісінькому краю ліжка — так спить людина, що не звикла ділити своє ложе з іншими, — але міцно вхопившись у мій лікоть правою рукою. Її тіло прибрало незручного положення, рука натисла на обличчі червону пляму.
Я підвівся й скривився: боліло в правому боці — очевидно, загусла від зловживання пивом і вином жовч або ж тисне на суміжні органи збільшена з тих же причин печінка. Раптом згадав сон і здригнувся. От маячня.
Підійшов до люстерка, щоб оцінити свій стан: обкладений язик, почервонілі прожилки в очах, підпухлі повіки. І ще кілька сивих волосків.
— Не люблю, коли чоловіки задивляються на себе в дзеркало, — вихопилося в неї за кілька годин, коли я, перевіряючи якість гоління, обмацував щоки та підборіддя, прискіпливо розглядаючи їхнє відображення.
Ми спинилися, погляди зіткнулися: я вже не бачив у її очах вчорашнього виразу: цього послання, що базувалося на благанні; тепер там був тупий денний переляк, передчуття невідомості. Страх життя. Її молодість ще не дійшла до тієї межі, коли переважає страх смерті. За вікном знову дощ. Повітря важке, і тягне на сон. В атмосфері передчуття конфлікту, але ми надто втомлені, ми надто багато сил витратили на те, щоб зійтися, аби одним махом зруйнувати це. Ми толеруємо різкі випади одне одного, пропускаючи їх повз вуха, бо ми вже зв’язані, наче пошлюблені наручниками злочинець і бравий охоронець закону. У нас одні кайдани на двох. Я чомусь уже переконаний, що саме вона — мій останній шанс відчути сповна життя, що вона — це мій дарунок, манна небесна, можливість знову пережити молодість, якщо не власну, то бодай її. Такого вже може не бути. Я, можливо, уже ніколи не матиму жодної жінки, окрім неї. Мої ровесниці мене не
