Герострати - Емма Іванівна Андіївська

дозволивши цим ніби вирішувати за себе, хоч я певен, що перед відвідинами мого мучителя (якби ж він мене не змусив писати його біографію), мені не трапилося б, аби я зробився настільки нерішучим, щоб утратити здібність висловити, що я хочу. Властиво, не втратити, а не наважуватися. Алеж це те саме. Щоб мене присилували перебувати бодай хвилину там, де мені не хотілося? Раніше це було б просто немисленне. Тільки чи справді я оце зараз дозволяв вирішувати за себе? Я не відходив, так. Проте, якби я енергійніше запротестував, хіба став би Ціма мене тримати? Напевно ні, і тому все залежало лише від того, що я не дійшов цілковитої певности, чи мені справді хотілося йти від них додому, чи розшукувати мого відвідувача, чи просто хвилину постояти й зосередитися. Мій стан межував зі станом уві сні, коли, оточений переслідувачами, тікаєш, а ноги не рухаються, і не знаю, чи це сталося лише тому, що у мене від Домових розмов запаморочилася голова, чи просто на мене найшло відчуження від самого себе, без жодних попереджень, ян грім з ясного неба, і я провалився в колодязь, з якого ніяк не видряпаюсь?

– То була дуже вразлива людина, і Дом має її на сум- лінні, – виплив звідкілясь знову студент медицини, пробуючи затулити собою Козютка-Млодютка.

– Талантами він не славився, це правда, що вдієш? Однак шкода його. Шкода, бож пропав він ні за цапову душу.

– Ой, як шкода! Ой-ой-ой! – перекривив його Козютко- Млодютко. І мені здалося, ніби від тону його голосу у нього на голові міняється волосся, то світлішає, то аж палахкотить, то темнішає. – Якщо ти й далі так ретельно оплакуватимеш свого корешка, то я спокушуся й повірю чуткам, що ти справді заплутаний у цю справу. Занадто ж бо ти неприродно поводишся. Не в твоїй вдачі – ні сіло, ні впало, аж так уболівати за кимось. Звідкіля такі жалі? Ану ж, признайся, ми не зрадимо, чи не зіштовхнув ти нишком з башти того молодця, а потім, отямившися, чи радше налякавшися, вирішив звалити вину на Дома? Я ж це не з пальця висмоктав. Я чув таке. Подібні справи, хоч і як їх затушковуй, рано чи пізно випливають на поверхню.

– Ти збожеволів! В цьому – жодного глузду!

– Ти чудово знаєш: я при повному розумі. Так само, як ти чудово знаєш, що в цьому навіть дуже великий глузд, бо якби потрібно, Дом завжди узяв би на себе будь-чию вину і пішов би її навіть відсиджувати до в’язниці чи навіть на Страту. І це тобі, либонь, відоме. Покладаючися на вдачу Дома, Ти так і розраховував, не бувши певним, чи тобі вдасться незаплямованим вийти з історії, бо я ще пригадую, як ти пускав чутки, що ви не вдвох, а втрьох лазили на ту вежу, і нібито Дом при тобі зіпхнув того молодика. Пригадуєш? Тепер, звичайно, ні! Тільки потім навіть тобі самому ця версія здалася Надто неправдоподібною, бож Дома знають, і це загрожувало обернутися на твою некористь. Ти схаменувся і з того часу Приписуєш йому непосереднє вбивсто, так ніби вбитий і справді належав до тих людей, яких можна довести до самогубства Ти не врахував, що певну категорію людей нічим не втовчеш накласти на себе руки.

Студент медицини розтулив рота, і, наче скориставшися нагодою, невидимий перехожий, побачивши перед собою яму, занурив обидві руки за щоки власника цього рота, і одним рухом зірвав від голови до ніг шкіру разом з вайлуватістю і широкоплечістю, і постать студента медицини стала виснаженою й хиткою.

– Дивись но, як твоєму Домові кортить узяти на себе чиюсь вину й бавитися в христосика, – вимовив студент медицини, і я ледве пізнав його голос, наче і з його голосу зідрали шкіру. – Я знаю. Дом з насолодою дав би себе навіть розіп’ята, аби про нього заговорили, аби звернули увагу! Він уже й покалічених собак тягає в своє помешкання, щоб усі бачили, яке золоте у нього серце, він і добрий іна показ, такий м’який, хоч на хліб намазуй, і вину кожного ладен на себе перебрати, а як же! – а ви, сліпці, все ще цього не помічаєте! Це вам імпонує, оскільки у вас самих – ні м’якости, ні доброти. Пошесть, бачте, пішла на святість, на христосиків! Кожзний так і цілиться якщо не в спасителі, то принаймні в святі. Подумати тільки, він хоче взяти чиюсь вину на себе! Он чого йому захотілося! Христосик, спаситель мені знайшовся! Яке блюзнірство! Яке лукавство!

– Таж ти і так ні в що не віриш! Чого ж ти переживаєш?

– Навіть якби я справді став убивцею, а я невинний, мов ягня..

– А чи ти колись принаймні бачив, як виглядає ягня? Ти певний, що ягня – ягня, а не, скажімо, корова? Чи ти від народження хоч раз виходив за місто?

– Та помовчи, дай йому висловитися, а то він задихнеться.

– Навіть якби я справді виявився убивцею, то й тоді я не зробив би йому цієї ласки: віддати свою вину, щоб вона оповила його авреолею? Мовляв, він перебирає на себе людські провини! Яка самозакоханість! Яке блюзнірство!

– Слухай!..

– Нічого я не хочу слухати! Це ж треба тільки вигадати – перебрати на себе чиюсь вину! Ось де гєроетратизм, і то найчистішої води, а не деінде. Кожному, хто хоч трохи мислить, ясно, як на долоні, чому Дом так уболіває за нашим «хворим на гєроетратизм» століттям. Твій Дом герострат, і, як кожний герострат, бачить світ виключно крізь свою нікчемну, мерзенну особу, а з цього й висновує, ніби всі такі, як він. Тільки всі зовсім не такі, як він, це раз, а подруге, хто йому взагалі дав право просторікувати про інших? Його теорія стосується виключно його самого, і вигадав він її лише тому, що сам не здатний будь-що створити, що лишило б по ньому слід, а йому, судячи з його поведінки, цього смертельно кортить. Ви ж самі бачите, як він ломиться в христосики, а ви зразу так і розвісили вуха, мовляв, чого там, коли вигідно задурно у нього підживлятися, брати без повернення гроші. Ніхто лише не подумав, що за цим стоїть. Твій Дом, наприклад, на моїх очах …

– Чекай, так дуже не пирскай. Розкрив халяву, і нема кінця. Злазь із котурн … – заявив Козютко-Млодютко. – Поперше, і це затям собі раз назавжди, бо інакше я ще ненароком втрачу рівновагу, Дом такий мій, як і твій. Ясно? Я його не збираюся ні