Герострати - Емма Іванівна Андіївська
– Дивись, дивись но! Ти бачив там Дома! А дозволь запитати, що ти сам там робив? Що ти там огинався, ти чомусь Не вважаєш за злочин признатися?
– Я інша справа. Я потрапив туди лише раз, і то цілком Випадково. Мене затяг туди Борис.
– Не бреши, я теж знаю дещо про цю справу!
– Ну, ну! Не юродствуй так дуже перед нашим свіжим Знайомим, а то він і справді повірить!
Ціма царським рухом показав на мене і підбадьорююче поляпав мене по плечу.
– Він мусить юродствувати, він же органічно не терпить, коли в його присутності хвалять когось іншого, а не його! Він навіть Бориса причепив, – захвилювався віольончеліст, якого, як мені здалося, чомусь допекли слова студента медицини, ніби вони для віольончеліста містили додаткове значення, якого я не спромігся вичути.
– Ат, все це дурниці! – заявив Ціма, і в мене склалося враження, наче він відіпхнув віольончеліста набік і затирає розмову між словами, яка зрозуміла тільки їм трьом.
– Дурниці і ще раз дурниці. Щодо Дома ти трохи занадто перегинаєш палицю. Звідкіля ти насамперед доп’яв, ніби Дом атлетичної будови? Що з твоїм зором? Таж Дом худорлявий і уявити його розпутником більше ніж смішно! Дом аскет, і якщо він і обертався в якомусь підозрілому товаристві, – кожному може таке трапитися, і це ще нічого не говорить, – то напевно він ходив витягати когось із халепи.
– Дам убивця, – наполягав студент медицини. – Він такий аскет, як я Клеопарта. Я знаю, що він убивав, хоч, правдоподібно, тут я ладен погодитися, убивав і не власноручно, та й це теж не дуже певне. Дом хитрий і жорстокий. Він скрізь загрібає жар чужими руками, тільки мене за носа не водитимеш. На його сумлінні лежить самогубство одного студента з останнього курсу нашого факультету. Цього студента я добре знав, і мені відомо: в його смерті завинив Дом.
– Чекай, не захоплюйся, – вломився раптом у розмову Козютко-Млодютко, – я не менше тебе знаю того студента. Він і самогубство! Та його ніякими тортурами не спонукали б накласти на себе руки! Його смерть – нещасний випадок чи ліпше – наслідок його ж власної глупоти. Який чорт велів вам пхатися на ту башту без риштовання? Рекламувати відважність? Ну і масш. Взагалі, покійник, між нами казавши, звікував порядною сволотою і вміщав у собі найрізноманітніші комплекси, завершені манією величности. Наскільки я пригадую, справді – дуже дошкульне і неприємне сотворіння. Та й обставини його смерти досить таки темні. Зрештою, тобі де відоме краще, ніж будь-кому, бож тебе носило разом з ним ^ ту башту! Безперечно, твоє щастя, що ти не виявився настільки п’яним, аби знепритомніти, заки поліція, викликана роззявами, на що ви, правдоподібно, й розраховували, встигла вас чи, вірніше вже тільки тебе, зняти. Я добре пригадую всю ту історію й чимало інших, пов’язаних з нею подробиць, які дедалі більше набирають значення, коли я починаю пов’язувати докупи всі твої вибрики. Тоді ти частенько відзначався подібними геройствами. Зрештою, поворуши свою пам’ять: я познайомився з тобою, коли ти серед білого дня зібрав юрбу, яка збіглася оплескувати твою відвагу, коли ти пописувався перед ратушею. Пригадуєш? За тих часів ти ще не носився з думкою писати науковий чи якийсь там інший твір, що потрясе людство, перевершивши навіть Ґзи-Бзи, а обмежувався короткотривалими сенсаціями. Я як тепер бачу, а пам’ять у мене дуже точна, – ти після тієї події кілька днів носив груди колесом. Я також не забув, що про тебе кілька днів після нещастя на башті говорили і як ти поводився. Тому я ніколи не повірю, ніби той студент наклав на себе руки. Я ліпше погоджуся, що він менше вихилив, ніж ти, і відповідно більше боявся, його нерви не витримали, і він звалився, бо те, що він …
– Ти звичайно завжди ліпше всіх знаєш, як що відбувається! – нетерпляче вимовив студент медицини. – Проте я тобі кажу, його випадок – самогубство. Розумієш, самогубство! Зрештою, кому з нас краще відоме: тобі, який черпає свої відомості з десятих рук, чи мені, який стояв поруч, коли Це сталося?
Я обережно забрав ребра з гурту і вивернувся набік, так і не встановивши, у кого смерділи ноги, аж мене починало нудити: у студента медицини, у Ґзи-Бзи чи Козютка-Млодютка. Я мусів негайно іти. Мій час обмежував мене, і тому добре було б ще сьогодні розшукати адресу, куди навідувався мій Відвідувач. Крім того, дома чекала дружина, і повертатися Надто пізно не випадало. Та Ціма встиг перехопити мої спроби висмикнутися з гурту.
– Ви куди?
– Мені треба …
– Ви належите тепер до нашого товариства, і я вас ні за що в світі не відпущу. Бійтеся Бога, куди вам поспішати?
– У мене невідкладні справи. Крім того…
– Забудьте. Ви з нами – і кінець. Я вас ні за що не відпущу.
Він мене справді не відпустить, подумав я, зауваживши, що він ніби аж боїться, аби я не зник, і міцніше тримає мене під руку, яку я ніяк не здолаю звільнити. Якби не слабість, від якої я не зовсім певно тримався на ногах, мені напевно пощастило б струсити його.
– Не вигадуйте, – сказав Ціма, і його слова подіяли на мене, ніби я потрапив у руки невидимих велетенських повитух, які щораз тісніше сповивають мене, аж мені дедалі важче стає узгіднювати думки, бо їх так багато, що тіло не знає, якої слухатися, а тому мені й бракує духу наполегливіше заявити, мовляв, я таки мушу йти, оскільки мене цікавить не їх товариство, а мій відвідувач, зрештою, пощо я їм, адже я почував себе настільки кволим, що ладен упасти за першим-ліпшим безлюдним рогом, аби мене тільки не бачили, не чіпали, а найголовніше – не говорили до мене. Бо від того, що вони говорять, у мене болить шкіра, а мені б тільки спокою.
Звичайно, я занадто піддався слабості,
