Кімната - Емма Донохью

— О, крута ідея!

— Я відвертатиму його увагу, а тим часом ти прослизнеш повз нього.

Ма хитає головою:

— Ні, нізащо.

— Так, защо.

— Він схопить тебе, Джеку. Схопить перше, ніж ти добіжиш до середини двору, і...

Вона замовкає.

За хвилину я питаю:

— Є ще якісь ідеї?

— Ця думка крутиться і крутиться в моїй голові, немов щури в колесі, — проціджує Ма крізь зуби.

У якому ще колесі? В оглядовому колесі на ярмарку?

— Треба його перехитрити, — кажу я.

— Але як?

— Ну, може, так само, як він заманив тебе в свою вантажівку, коли ти була студенткою, — за допомогою вигаданого собаки.

Ма видихає.

— Знаю, ти намагаєшся зарадити, проте, може, помовчиш, поки я думаю?

Однак ми думаємо, напружено думаємо разом. Я встаю і, взявши банан з великою бурою плямою, з’їдаю його. Бура частина найсмачніша.

— Джеку! — Очі в Ма розширюються, і вона швидко-прешвидко торохтить:— Твоя ідея з собакою блискуча. А що, як ми вдамо, ніби ти захворів?

Спочатку я не можу второпати. Аж тут починаю розуміти:

— Це як з вигаданим собакою?

— Саме так. Коли він прийде, я можу сказати, що ти занедужав.

— А на що?

— Ну, наприклад, сильно-сильно застудився. Спробуй покашляти.

Я кашляю і кашляю, а Ма слухає.

— Хм-м... — мугикає вона.

Мабуть, у мене погано виходить. Я кашляю гучніше — здається, що моє горло от-от розірветься.

Ма хитає головою:

— Ні, не годиться.

— Я можу кашляти ще сильніше...

— Ти дуже стараєшся, але все одно виходить удавано.

Я заходжуся щонайстрашнішим кашлем.

— Не знаю, — каже Ма, — добрий кашель удавати, певно, дуже важко, а проте... — Вона б’є себе по голові. — Яка ж я тупа!

— Ти не тупа. — Я розтираю те місце, куди стукнула себе Ма.

— Це має бути така хвороба, що ти міг би підхопити тільки від Старого Ніка, розумієш? Тільки він приносить нам мікроби, але ж у нього немає застуди. Ні, нам треба... Може, що-небудь у їжі? — Вона несамовито дивиться на банани. — Кишкова паличка? Від неї в тебе могла б підвищитися температура?

Ма не питає мене, а просто хоче зрозуміти сказане сама.

— Дуже висока температура. Через неї ти б не зміг говорити і весь час спав...

— Чому я не зміг би говорити?

— Так легше вдавати, що ти хворий. Оце воно, — мовить Ма, і її очі сяють. — Я скажу йому: «Відвези Джека в лікарню у своїй вантажівці, щоб лікарі дали йому потрібні ліки».

— Я поїду в бурій вантажівці?

Ма киває:

— У лікарню.

Не можу повірити. Потім я згадую медичну планету.

— Але я не хочу, щоб мене різали.

— Ой, ну що ти! Лікарі нічого такого з тобою не робитимуть, бо насправді ти здоровий, розумієш? — Вона гладить моє плече. — Це все хитрощі заради нашої великої втечі. Старий Нік відвезе тебе в лікарню, і тільки-но ти побачиш лікаря чи медсестру — будь-кого, то крикнеш: «Допоможіть!»

— Ти сама можеш це крикнути.

Думаю, що Ма мене не розчула. Але раптом вона каже:

— Мене з тобою в лікарні не буде.

— А де ж ти будеш?

— Тут, у Кімнаті.

— Я маю ліпшу ідею. Ти теж можеш удати хвору, як тоді, коли в нас із тобою був розлад шлунка, і він відвезе до лікарні нас обох.

Ма жує губу.

— Він на це не купиться. Я знаю, тобі буде страшно їхати самому, однак я весь час розмовлятиму з тобою у твоїй голові, обіцяю. Пам’ятаєш, коли Аліса падала, падала і падала, то весь час розмовляла зі своєю кішкою Діною?

Але ж Ма насправді не буде в моїй голові. На саму думку про це в мене починає боліти пузик.

— Мені цей план не подобається.

— Джеку...

— Це погана ідея.

— Власне...

— Я не вийду в Зовні без тебе.

— Джеку...

— Нізащо на світі, нізащо на світі, нізащо, нізащо на світі.

— Гаразд, заспокойся. Забудь про це.

— Справді?

— Звісно, як ти не готовий, то й говорити нема про що.

Але голос у Ма, як і раніше, роздратований.

Сьогодні вже квітень, і я надуваю нову кульку. В мене залишилося тільки три кульки — червона і дві жовті; я беру жовту, щоб наступного місяця знову мати вибір — червону чи жовту? Я кілька разів надуваю її і пускаю літати по Кімнаті; мені подобається, як сичить, вихоплюючись із кульки, повітря. Зав’язати вузол я ніяк не наважуюся, бо тоді кулька вже не зможе швидко літати — лише поволеньки. Але, щоб зіграти в теніс, мені таки доведеться її зав’язати. Тож я чекаю, поки з кульки, сичачи, вийде останнє повітря, а потім дую в неї й зав’язую, просунувши випадково в дірочку палець. Нарешті я зав’язую її правильно, і ми з Ма граємо в теніс; я виграю п’ять разів з семи.

Вона питає:

— Хочеш посмоктати?

— З лівої, будь ласка, — відповідаю я, забираючись у Ліжко.

Молока не дуже багато, зате воно смачнюще.

Якийсь час я, здається, дрімаю, аж тут Ма каже мені у вухо:

— ...Пам’ятаєш, як вони тікали темним тунелем, рятуючись від нацистів? Один за одним.

— Ага.

— Отак зробимо й ми, коли ти будеш готовий.

— Що, прокопаємо тунель? — озираюся я.

— Ні, ніяких тунелів. Просто я хочу сказати, що в’язні мають бути дуже сміливими і тікати поодинці.

Я хитаю головою.

— Це єдиний реальний план. — Очі Ма ясніють. — Ти мій сміливий принц Джекерджек... Розумієш, ти поїдеш у лікарню, а звідти повернешся сюди з поліціантами...

— Вони мене заарештують?

— Ні-ні, вони тобі допоможуть. Ти приведеш їх сюди, щоб урятувати мене, і відтоді ми завжди будемо разом.

— Я не можу врятувати тебе, — кажу я, — мені лише п’ять рочків.

— Але ж ти маєш суперсилу. Ти єдиний, хто може це зробити. То як, зробиш?

Я не знаю, що сказати, а вона чекає і чекає моєї відповіді.

— Гаразд.