Кімната - Емма Донохью

— Запам’ятай, ті всі люди справжні — такі ж, як ми з тобою.

Я досі в це не вірю, але нічого не кажу.

Ма на шматку лінійованого паперу пише записку. Там історія про нас і про Кімнату і слова: «Будь ласка, допоможіть нам яком. скор.», що означає «якомога скоріше». На початку стоять два слова, що їх я раніше ні разу не бачив. Ма каже, що це її ім’я і прізвище, їх мають люди в Телевізорі. Так у Зовні називали її всі, з ким вона зналася, і тільки я зву її Ма.

Мені розболівся пузик; я не в захваті від того, що вона має невідомі мені імена.

— А я маю інші імена?

— Ні, ти завжди Джек. Ой, я забула — ти ж маєш моє прізвище!

І вона тицяє пальцем у своє друге ім’я.

— Навіщо?

— Ну, щоб показати, що ти відрізняєшся від усіх інших Джеків на світі.

— Від яких інших Джеків? З казок?

— Ні, від справжніх хлопчиків, — відповідає Ма. — У Зовні живуть мільйони людей. Імен на всіх не вистачає, тому багато хто має однакові імена.

Я не хочу, щоб моє ім’я мав хтось іще. Мій пузик болить дужче. Я не маю кишень, тож застромляю записку за труси, і вона дряпається.

У Зовні помалу темніє. Мені хочеться, щоб день не закінчувався і ніч узагалі не наставала.

Тепер восьма сорок одна. Я лежу в Ліжку і тренуюся. Ма наповнює гарячою водою поліетиленовий пакет і міцно зав’язує його, щоб вода не пролилася. Потім вона засуває пакет з водою в другий пакет і теж зав’язує його.

— Ой! — Я намагаюсь відхилитися.

— Очі? — Ма знову кладе пакет на моє обличчя. — Воно має пашіти, а то нічого не вийде.

— Але мені боляче.

Вона прикладає пакет до себе.

— Ще хвилинку.

Я затуляюся кулаками.

— Ти мусиш бути сміливий, як принц Джекерджек, — мовить Ма, — ато наш план провалиться. Чи, може, сказати Старому Нікові, що тобі поліпшало?

— Ні.

— Я впевнена, що Джек — підкорювач велетнів поклав би гарячого пакета собі на обличчя, якби зайшла потреба. Ну, ще трохи.

— Дай мені.

Я розміщую пакет на подушці й укладаюся на нього лицем. Часом я піднімаю голову, щоб перепочити, а Ма мацає мій лоб або щоки і приказує:

— Гарячі.

Одначе потім знову змушує мене лягти на пакет.

Я стиха плачу, але не через те, що мені жарко, а тому, що незабаром з’явиться Старий Нік. Звісно ж, якщо він узагалі сьогодні прийде. Я не хочу, щоб він приходив. Мені здається, що я по-справжньому захворію. Я все прислухаюся, чи не лунає бі-біп. Сподіваюся, що він не прийде; я не наливий, а по-справжньому наляканий.

Я біжу до Унітаза і багато какаю, а Ма розмішує мої какавельки. Я хочу змити їх, проте вона не дозволяє, бо Кімната має добряче просмердітися ними — так, ніби вчора в мене був пронос.

Коли я повертаюся в Ліжко, вона цьомає мене ззаду в шию і каже:

— У тебе чудово виходить, а те, що ти плачеш, допоможе ще більше.

— Чому?

— Бо ти й справді видаєшся зовсім хворим. Зробімо щось із твоїм волоссям... Треба було подбати про це заздалегідь.

Вона наливає трохи мийного засобу в долоню і втирає мені у волосся.

— Тепер воно видається жирним від поту. От тільки пахне занадто приємно, а треба, щоб від тебе тхнуло. — Ма біжить глянути на Годинника, а повернувшись, уся трясеться. — Яка ж я дурепа! Від тебе має сильно смердіти, ти ж... Тримайся.

Вона схиляється над Ліжком, якось дивно кашляє і затуляє руками рота. Цей дивний звук повторюється знову і знову. Потім з її рота спадає щось схоже на плювок, але значно густіше. Це рибні палички, що їх ми їли на вечерю.

Ма розтирає цю масу по подушці й моєму волоссю...

— Не треба! — верещу я, намагаючись ухилитися.

— Вибач, одначе я мушу.

Очі Ма якось дивно сяють. Вона маже своїм блювотинням мою футболку, навіть мої губи. Усе пахне дуже бридко, гостро й отруйно.

— А тепер поклади лице на гарячий пакет.

— Але...

— Роби, що я кажу, Джеку. Хутко.

— Я вже передумав.

— Ми з тобою не граємо, тож передумувати не можна. Клади лице.

Я плачу і лягаю обличчям на гарячий пакет.

— Ти підступна.

— Я маю на це причину, — каже Ма.

Бі-біп, бі-біп.

Ма хапає пакет з водою і проводить ним по моєму обличчю.

— Ш-ш-ш.

Вона закриває мої очі, кладе мене обличчям на смердючу подушку і натягає Перину аж до самої шиї.

Разом зі Старим Ніком усередину проникає прохолодне повітря.

Ма кричить:

— Ну, нарешті!

— Говори тихше, — глухо буркоче Старий Нік.

— Я просто...

— Стули пельку.

Знову лунає бі-біп, а потім бум.

— Ти знаєш порядок, — каже він, — жодного звуку, поки не зачинилися двері.

— Пробач, пробач. Це через Джека, йому зовсім зле. — Голос Ма тремтить.

На мить я і сам вірю в це. Вона прикидається навіть ліпше за мене.

— Ну й смердота ж тут!

— Це тому, що з нього все виходить через обидва отвори.

— Мабуть, якась скороминуща інфекція, — каже Старий Нік.

— Він хворий уже понад тридцять годин. Його морозить, він увесь горить...

— Дай йому пігулку проти головного болю.

— А що, на твою думку, я робила цілий день? Він їх вибльовує. У нього навіть вода не затримується.

Старий Нік зводить дух.

— Пусти мене до нього.

— Ні, — каже Ма.

— Ану, геть з дороги...

— Ні, я ж сказала, ні...

Я лежу, сховавши обличчя в подушку, страшенно смердючу. Мої очі заплющені. Старий Нік тут, просто біля Ліжка. Він дивиться на мене. Я відчуваю, як він кладе руку на мою щоку, і тихенько ойкаю зі страху. Ма казала, що Старий Нік торкнеться мого лоба, а він торкнувся щоки. Його рука зовсім не схожа на руку Ма. Вона холодна і важка...

Старий Нік повертається і йде:

— Куплю йому чогось сильнішого в добовій аптеці.

— Чогось сильнішого? Йому заледве п’ять років.