Кімната - Емма Донохью
— Країну Див?
Ма сердито вигукує, ще й так голосно, що я стукаюся головою об Ліжко.
— Вибач.
— Я натрапила на металеву сітку.
— Де?
— Отут, у дірі.
Сітка в дірі? Я засуваю руку глибше і глибше.
— Відчуваєш метал?
— Ага.
Метал холодний, гладенький, і я обхоплюю його пальцями.
— Коли він переробляв повітку на Кімнату, — каже Ма, — то сховав сітку під брусами підлоги, а також у всіх стінах і навіть у стелі, щоб я не змогла пробити їх.
Ми вилазимо з-під Ліжка і знову сідаємо на нього. Я тяжко дихаю.
— Виявивши цю діру, — каже Ма, — він завив.
— Як вовк?
— Ні, він реготав. Я боялася, що він мене поб’є, але йому це видалося страшенно забавним.
Мої зуби міцно стиснуті.
— Він реготав щоразу, коли згадував про це, — каже Ма.
Цей Старий Нік — смердючий, мерзенний зомбі і викрадач.
— Треба вчинити заколот, — пропоную я їй. — Я розірву його на шматочки своїм реактивним мегатронним трансформером-бластером.
Ма цьомає мене в кутик ока.
— Зашкодивши йому, ми однаково нічого не досягнемо. Якось я намагалася його вдарити, коли прожила тут близько півтора року.
Це приголомшливо.
— Ти вдарила Старого Ніка?
— Сталося все так. Одного вечора, коло дев’ятої години, взявши накривку з унітаза й гострий ніж, я встала збоку від дверей...
Я знову спантеличений.
— Але ж в Унітаза немає накривки.
— Колись вона лежала на бачку. То була найважча річ у Кімнаті.
— Ліжко ще важче.
— Але ж я не могла підняти ліжко, правда? Потім, почувши, що він зайшов...
— Двері бібіпнули?
— Саме так. Я щосили вдарила його по голові цією накривкою.
Я засуваю великий палець у рот і починаю гризти ніготь.
— Та мені забракло сили — накривка впала на підлогу й розкололася надвоє, а він, Старий Нік, устиг замкнути за собою двері.
Я відчуваю в роті якийсь дивний присмак.
Голос Ма звучить уривчасто.
— Я знала, що єдина можливість урятуватися — це дізнатися код, тож приставила до його горла ножа. Отак, — Ма приставляє мені під бороду свій ніготь, одначе мені це не подобається. — Я звеліла сказати мені код.
— І він сказав?
Ма зводить дух.
— Він назвав кілька цифр, і я пішла, щоб набрати їх.
— А що то були за цифри?
— Не думаю, що то був справжній код. Він схопився, вивернув мені зап’ясток і забрав ножа.
— Твій хворий зап’ясток?
— Ну, перед тим він був здоровий. Не плач, — мовить Ма, притиснувшись до мого волосся. — То було дуже-дуже давно.
Я хочу щось сказати, але в мене не виходить.
— Тож, Джеку, не варто й намагатися бити його. Коли він назавтра прийшов, то заявив, що, по-перше, ніхто й ніколи не змусить його сказати мені код. А по-друге, якщо я коли-небудь знову насмілюся встругнути таке, то він піде назавжди і я помру з голоду.
Гадаю, вона розповіла мені все.
Мій пузик гучно бурчить, і я думаю, навіщо Ма повідала мені цю страшну історію. Вона каже, що нам треба...
Тут я моргаю і заплющую очі, бо Лампа раптом спалахує і заливає все довкола сліпучим світлом.
Смерть
Кімнаті знову тепло. Ма вже встала. На Столі лежить нова коробка пластівців і чотири банани — ура! Вночі, очевидно, приходив Старий Нік. Я схоплююся з Ліжка. От іще макарони, гот-доґи, мандарини і...Ма нічого з цього не їсть, вона стоїть біля Комода і дивиться на Вазон. Опало три листочки. Ма торкається стебла і...
Ні!
— Він уже помер.
— Це ти його зламала.
Ма мотає головою:
— Живі рослини гнуться, Джеку. Гадаю, він помер з холоду, замерз усередині.
Я намагаюся з’єднати стебло. Мені потрібна клейка стрічка, але тут я згадую, що її більше немає. Ма використала рештки стрічки, щоб склеїти частини зорельота. От дурна Ма! Я біжу до Ліжка, витягаю з-під нього Коробку, знаходжу в ній зореліт і відриваю шматки клейкої стрічки.
Ма мовчки спостерігає.
Я обмотую стебло, але стрічка спорскує і воно розламується на частини.
— Мені дуже шкода, — каже Ма.
— Зроби так, щоб Вазон знову ожив, — прошу я.
— Я не зможу цього зробити.
Вона чекає, коли я перестану плакати, а тоді витирає мені очі. Мені стає жарко, і я скидаю з себе зайвий одяг.
— Мабуть, треба викинути його на сміття, — каже Ма.
— Ні, — заперечую я. — Ліпше в Унітаз.
— Він заб’є нам труби.
— Ми можемо розірвати його на дрібні шматочки...
Я цьомаю кілька листочків Вазона і змиваю їх; потім кидаю інші листочки і теж змиваю; кінець кінцем я кидаю шматочки стебла.
— До побачення, Вазоне, — шепочу я.
Може, в морі його частини знову з’єднаються і він виросте до Небес.
Я пригадую, що море справжнє. У Зовні все справжнє. Усе-усе, бо я бачив літак у синьому небі серед хмар. Ми з Ма не можемо вийти туди, бо не знаємо таємного коду, однак він теж справжній.
Раніше я й не думав, ніби можна сердитися через те, що ми не можемо відімкнути Дверей; моя голова була надзвичайно маленька і не могла вмістити в себе те, що в Зовні. Коли я був малям, то й думав, як маля, але тепер мені вже п’ять рочків, і я знаю все.
Відразу ж після сніданку ми купаємося; вода з крана аж парує. Ми наповнюємо Ванну до країв — ще трохи, і вода почне переливатися на підлогу. Ма лягає на спину і мало не засинає, проте я буджу її, щоб вимити їй голову, а вона миє мою. Ми перемо білизну, але на простирадлах багато довгого волосся, і нам доводиться його вибирати. Ми влаштовуємо перегони: хто зробить це швидшіше.
Мультики вже закінчилися, у Телевізорі показують дітей, що фарбують яйця для Зниклого Кролика. Я переводжу погляд з однієї дитини на другу і кажу подумки: «Ви всі справжні».
— Для Великоднього Кролика, а
