Кімната - Емма Донохью
— А він вимагав натомість твої зуби? — питаю я.
— Ні, він приносив яйця за так.
Обличчя Ма стає зажуреним.
Гадаю, Великодній Кролик не знає, де наша Кімната. Та й ні кущів, ні дерев ми не маємо: вони всі за Дверима.
Сьогодні напрочуд щасливий день: у кімнаті гаряче, і в нас багато їжі, але Ма чомусь зовсім нещасна. Певно, вона сумує за Вазоном.
Надходить час для гімнастики. Я пропоную пограти в пішу прогулянку; ми йдемо по нашій Доріжці, тримаючись за руки, і називаємо все, що трапляється на очі.
— Ма, дивись, водоспад! — А за хвилину я знову вигукую: — Дивись! Дикий звір!
— Ого!
— Тепер твоя черга.
— Ой, дивись, — каже Ма, — равлик.
Я нахиляюся, щоб його розгледіти.
— Дивись, велетенський бульдозер зносить хмарочос.
— Дивись, фламінго летить, — каже вона.
— Дивись, заслинений зомбі.
— Джеку! — Обличчя Ма зблискує усмішкою.
Потім ми, прискоривши ходу, співаємо: «Ця земля — наша земля».
Тоді ми розстеляємо Килим, і він злітає. Ми проносимося над Північним полюсом.
Після цього Ма пропонує зіграти в мерця, і ми застигаємо, одначе я про це забуваю і чухаю носа, тому вона виграє. Я пропоную зіграти в батут, але Ма каже, що сьогодні з неї вже досить гімнастики.
— Тоді я стрибатиму, а ти коментуй.
— Ні, вибач, я хочу полежати в ліжку.
Сьогодні вона якась нудна.
Я дуже повільно витягаю Яєчну Змію з-під Ліжка. Мені здається, що я чую, як вона сичить своїм голчастим язиком:
— Здрас-с-стуй.
Я гладжу її, особливо там, де шкаралупи потріскалися й пощербилися. Одна з них розсипається просто в моїх руках; я роблю борошняний клейстер і наклеюю шматочки шкаралупки налінійований папір. Виходить шпиляста гора. Я хочу показати гору Ма, проте її очі заплющені.
Тоді я залажу в Шафу і граю в старателя. Я знаходжу під своєю подушкою золотий самородок; насправді це Зубчик. Він не живий і не гнеться, але його можна розбити, і нам не треба кидати його в Унітаз. Це частина Ма, викапана вона.
Я висуваю голову з Шафи і бачу, що очі Ма розплющені.
— Що ти робиш? — питаю я.
— Просто собі думаю.
Я можу думати і водночас робити щось іще. А хіба вона не може?
Ма встає і йде готувати обід, беручи помаранчеву коробку з макаронами — delicioso!
По обіді я граю в Ікара, чиї крила тануть на сонці. Ма дуже повільно миє посуд. Я чекаю, коли вона закінчить, щоб знову пограти з нею, але їй не хочеться бавитися. Вона сидить у Кріслі-Гойдалці і просто гойдається.
— Що ти робиш?
— Усе ще думаю, — озивається вона, а тоді питає: — А що в пошиванці?
— Це мій рюкзак.
Я пов’язав собі на шию пошиванку за два ріжки.
— Я склав туди наші речі, що нам знадобляться в Зовні після того, як нас порятують.
Я засунув туди Зубчик, Джип, Дистанційку, спідню білизну, свою і Ма, шкарпетки, Ножиці і чотири яблука на випадок, якщо ми зголодніємо.
— А вода там є? — питаю я.
Ма киває.
— І річки, і озера...
— Ні, я про воду для пиття. Там є крани?
— Там повно кранів.
Я радий, що не треба тягти з собою пляшку з водою, бо рюкзак і так заважкий. Мені доводиться попускати вузол на шиї, щоб він не душив мене, коли я говорю.
Ма гойдається і гойдається.
— Колись я мріяла, щоб мене врятували, — каже вона. — Я писала записки і ховала їх у мішках зі сміттям, але ніхто їх не знаходив.
— Треба було кинути їх в Унітаз.
— І коли ми кричимо, ніхто нас не чує, — каже вона. — Я півночі вмикала й вимикала світло, а тоді зрозуміла, що ніхто цього не бачить.
— Але...
— Ніхто нас не врятує.
Я мовчу. А потім кажу:
— Ти ж не знаєш, що там є.
Ніколи ще не бачив такого дивного виразу на її обличчі.
Ліпше б їй сьогодні знову піти в Забуття, ніж бути несхожою на Ма.
Я дістаю з Полиці всі мої книжки і читаю їх: «Розкладний аеропорт», «Дитячі забавлянки», «Ділана-копача» і мою улюблену книжку — «Зниклого Кролика». Останню я читаю тільки до половини, залишаючи другу для Ма. Потім я читаю «Алісу», проминаючи розповідь про страшну Герцогиню.
Нарешті Ма перестає гойдатися.
— Можна трохи моні?
— Звісно, — відповідає вона. — Ходи сюди.
Я сідаю до неї на коліна, піднімаю її футболку і довго-довго смокчу.
— Ну що, все? — шепоче вона мені у вухо.
— Ага.
— Послухай, Джеку. Ти мене слухаєш?
— Я завжди тебе слухаю.
— Нам треба звідси тікати.
Я зачудовано дивлюся на неї.
— І нам доведеться зробити це самим.
Але ж вона казала, що ми схожі на людей у книжці, а хіба можна втекти з книжки?
— Ми мусимо скласти план. — Голос Ма звучить дуже високо.
— Який?
— Якби ж я знала! Я вже сім років намагаюся його скласти.
— Ми можемо розбити стіни.
От тільки ми не маємо ні джипа, ні навіть бульдозера, що могли б їх розбити.
— Ми могли б... підірвати Двері.
— Як?
— Як це зробив кіт у «Томі і Джеррі».
— Це добре, що ти вдаєшся до мозкової атаки, — каже Ма, — але нам потрібна ідея, що неодмінно спрацює.
— Дуже сильний вибух, — пропоную я.
— Якщо він буде дуже сильний, то й ми загинемо.
Про це я чомусь не подумав. Я знову атакую мозок:
— О, Ма! Ми могли б... дочекатися, коли прийде Старий Нік, і сказати йому: «Подивись, який смачнющий пиріг ми спекли, з’їж великий шматок цього смачнющого великоднього пирога!» А самі його отруїмо.
Одначе Ма хитає головою:
— Якщо ми його отруїмо, то ніколи не дізнаємося коду.
Я так напружено думаю, що мені аж боляче.
— Ще маєш якісь ідеї?
— Ти ж відкинула всі мої ідеї.
— Пробач, пробач. Я намагаюся бути реалістичною.
— А які ідеї реалістичні?
— Не знаю,