Кімната - Емма Донохью

Їй не слід кричати, бо Старий Нік від цього просто казиться.

— Стули пельку хоч на секунду і дай мені подумати.

— Його треба негайно везти в лікарню, і ти це знаєш!

Старий Нік озивається якось дивно, але я не знаю, що це означає.

Голос Ма такий, ніби вона плаче.

— Якщо ти зараз же не повезеш його до лікарні, він може...

— Досить істерик! — перебиває її Старий Нік.

— Будь ласка, благаю тебе!

— Нізащо.

Я мало не додаю «на світі». Ці слова крутяться в моїй голові, однак я їх не промовляю. Я взагалі нічого не промовляю, а лежу, немов у Забутті.

— Скажеш їм, що він нелегальний іноземець без документів, — говорить Ма. — Він не годен і слова мовити. Щойно йому зроблять крапельницю, ти привезеш його назад.

Голос Ма віддаляється: мабуть, вона йде слідом за Старим Ніком.

— Ну, будь ласка. Я все для тебе зроблю.

— Та що з тобою розмовляти, — відповідає Старий Нік, стоячи вже, певно, коло самих Дверей.

— Не йди... Будь ласка, будь ласка...

Щось падає. Але я такий наляканий, що не наважуюся й очей розплющити.

Ма плаче. Я чую звук бі-біп. Бум. Двері зачиняються, і ми залишаємося самі.

Скрізь тихо-тихо. Я п’ять разів перелічую свої зуби — і щоразу в мене виходить двадцять. Тільки однісінький раз вийшло дев’ятнадцять, проте я лічу знову — і виходить двадцять. Я поволі розкліплюю очі, озираюся й піднімаю голову зі смердючої подушки.

Ма сидить на Килимі, притулившись до Дверної Стіни. Вона дивиться в порожнечу.

— Ма, — шепочу я.

Ну й дивина! Мені здається, що вона всміхається.

— Я погано прикидався?

— О ні. Ти був, як кінозірка.

— Але ж він не забрав мене в лікарню.

— От і добре.

Ма встає, змочує ганчірку водою, а тоді підходить до мене і витирає моє обличчя.

— Але ж ти казала... — Я згадую про своє розпашіле обличчя, блювотиння і про те, як мене торкався Старий Нік. — Хвороба, вантажівка, лікарня, поліція, порятунок Ма.

Ма, киваючи, знімає мені футболку і витирає мої груди.

— Це був план «А», дуже вдалий. Але, як я й гадала, Старий Нік надто злякався.

Щось вона плутає.

— Він злякався?

— Ну, він боїться, що ти розкажеш лікарям про нашу Кімнату і поліція посадить його в тюрму. Я сподівалася, що він ризикне повезти тебе в лікарню, коли впевниться у смертельній небезпеці для твого життя, хоч по-справжньому й не вірила, що він так учинить.

Тепер я все зрозумів.

— Ти мене надурила, — гарчу я. — Ти не вірила й у те, що я насмілюся поїхати з ним у бурій вантажівці.

— Джеку, — каже Ма, так міцно пригортаючи мене до себе, що її кістки тиснуть мені на обличчя.

Я відштовхуюся.

— Ти сказала, що не буде більше брехні, що буде тільки небрехня, а потім знову збрехала.

— Я роблю все, що можу, — відповідає Ма.

Я смокчу губу.

— Послухай. Можеш послухати мене хоч хвилину?

— Мені вже набридло тебе слухати.

Вона киває:

— Я знаю. Та все одно послухай. Ми переходимо до плану «Б». План «А» був насправді лише частиною плану «Б».

— Ти мені про це не казала.

— Він дуже складний. Я сушила над ним мізки кілька днів.

— Я теж маю мільйони мізків, щоб їх сушити.

— Так, маєш, — каже Ма.

— У безліч разів більше, ніж у тебе.

— Це правда. Але я не хотіла, щоб тобі довелося тримати в голові обидва плани одночасно. Ти міг би заплутатися.

— Я вже й так заплутався. Я заплутався на всі сто відсотків.

Вона цьомає мене у волосся, яке сильно смердить.

— Тепер я хочу розповісти тобі про план «Б».

— Я не хочу слухати про твої смердючі, тупі плани.

— Гаразд.

Я весь тремчу від холоду, тож дістаю з Комода чисту блакитну футболку.

Ми лягаємо в Ліжко, але запах просто жахливий. Ма каже мені, щоб я дихав ротом, бо рот не відчуває запахів.

— А ми можемо перекласти подушки на другий кінець Ліжка?

— Блискуча ідея, — відповідає Ма.

Вона поводиться добре, однак я не збираюся їй пробачати.

Ми лягаємо головою на чистий край Ліжка, а ноги кладемо туди, де страшенно смердить.

Здається, я ніколи не засну.

Уже восьма двадцять одна. Я довго спав і тепер смокчу трохи моні. У лівій циці молоко таке жирне! Старий Нік, мабуть, не приходив.

— Сьогодні субота? — питаю я.

— Так.

— Круто, помиємо сьогодні голови.

Але Ма хитає головою:

— Ти не повинен пахнути чистотою.

А я вже й забув.

— То що там?

— Де?

— У плані «Б».

— Ти вже готовий мене вислухати?

Я мовчу.

— Ну, добре. Слухай. — Ма прокашлюється. — Я прокручувала цей план у голові і так, і сяк. Гадаю, цього разу все вийде. Хоч не знаю, не можу сказати напевно. План видається божевільним, і я знаю, що це неймовірно небезпечно, однак...

— Просто розкажи, — перебиваю я.

— Гаразд, гаразд. — Вона глибоко вдихає. — Пам’ятаєш графа Монте-Крісто?

— Замкненого в темниці на острові?

— Еге ж, але пам’ятаєш, як він звідти вибрався? Він удав з себе свого мертвого друга, сховався в савані, і охоронці кинули його в море. Проте граф не потонув, а визволився з савана і поплив.

— Розкажи, чим усе скінчилося.

Ма відмахується:

— Тепер нам не до цього. Зрозумій, Джеку, тобі доведеться зробити те саме.

— Впасти в море?

— Ні, втекти, як граф Монте-Крісто.

Я знову спантеличений.

— Але ж я не маю померлого друга.

— Гадаю, ти міг би вдати з себе мертвого.

Я зачудовано дивлюся на неї.

— Це схоже на п’єсу, яку я бачила в старших класах. Одна дівчинка на ім’я Джульетта хотіла втекти з хлопчиком, якого кохала, і вдала з себе мертву, випивши якесь зілля, а потім, за кілька днів, вона прокинулася — отак пак!

— Ні, це був малий Ісус.

— А... не зовсім так. — Ма потирає лоба. — Він помер на три дні, а потім знову ожив. Але ти не помреш — просто вчиниш, як та