Кімната - Емма Донохью

— А він іде в той будинок, де висить гамак?

— Ні! — каже Ма гучним голосом. — Старий Нік живе в іншому будинку.

— А ми можемо якось піти до нього в гості?

Вона затуляє свого рота рукою.

— Я б воліла піти в гості до твоїх бабці й дідуся.

— Ми могли б там погойдатися в гамаку.

— Там ми зможемо робити все, що захочемо, бо будемо вільні.

— Ми підемо туди, як мені буде шість?

— Одного дня неодмінно.

З обличчя Ма на моє капає щось мокре. Я здригаюся: це щось солоне.

— Зі мною все гаразд, — каже Ма, витираючи собі щоки. — Зі мною все гаразд. Я просто трохи боюся.

— Ти не можеш боятися! — мало не кричу я. — Це погана думка!

— Ну, зовсім трішечки. В нас усе гаразд, ми маємо те, що треба для життя.

Але мені стає ще страшнішіше:

— Ану ж Старий Нік не ввімкне електрику і не принесе нам більше їжі ніколи-ніколи-ніколи?

— Принесе, — каже Ма, все ще гарячково ковтаючи повітря. — Я впевнена майже на сто відсотків, що принесе.

Майже на сто відсотків — це на дев’яносто дев’ять. Чи досить дев’яноста дев’яти?

Ма сідає на Ліжко, витираючи обличчя рукавом светра.

У моєму пузику бурчить; цікаво, чи в нас лишилося ще що поїсти? Вже майже зовсім стемніло. Не думаю, що світло сильніше за темряву.

— Послухай, Джеку, я маю розповісти тобі ще одну історію.

— Правдиву?

— Надзвичайно правдиву. Знаєш, як мені колись було сумно?

Мені це подобається.

— Тоді я спустився з Небес і став рости в твоєму пузику.

— Авжеж, але бачиш, я сумувала через цю кімнату, — каже Ма. — Старий Нік... я ж його зовсім не знала. Мені було дев’ятнадцять, коли він мене викрав.

Я намагаюся це зрозуміти. Шахраю, не кради. Я ніколи не чув, що можна викрасти людину.

Ма міцно притискає мене до себе.

— Я була студентка. Це сталося рано-вранці; я йшла через стоянку для автомобілів, прямуючи до бібліотеки коледжу і слухаючи... крихітну машинку, що містить тисячі пісень і грає їх просто у вухо. В мене раніше, ніж у всіх моїх друзів, з’явилася така машинка.

Хотів би і я мати собі таку машинку!

— Так от, цей чоловік підбіг і попросив мене допомогти. У його собаки нібито стався напад, і він подумав, що той помирає.

— Як його звали?

— Чоловіка?

Я хитаю головою:

— Собаку.

— Ні, собаку він просто вигадав, щоб заманити мене у свою вантажівку — вантажівку Старого Ніка.

— А якого вона кольору?

— Вантажівка? Бурого, якщо, звичайно, він її не перефарбував. Старий Нік завжди на ній їздить.

— Скільки в неї коліс?

— Я хочу, щоб ти зосередився на важливому, — каже Ма.

Я киваю. Вона надто міцно обіймає мене, однак я послаблюю її обійми.

— Він зав’язав мені очі...

— Як у піжмурках?

— Еге ж, тільки мені було зовсім не весело. Ми все їхали і їхали, я була така нажахана.

— А де був я?

— Тебе тоді ще не було, пам’ятаєш?

Я забув.

— А той собака — він теж сидів у вантажівці?

— Не було ніякого собаки. — Голос Ма знову робиться роздратованим. — Слухай, що я тобі кажу, і не перебивай.

— Розкажи мені іншу історію.

— Я розповідаю про те, що сталося зі мною.

— Розкажи ліпше про Джека — підкорювача велетнів.

— Слухай далі, — мовить Ма, затуляючи мого рота рукою. — Він змусив мене випити погані пігулки, щоб я заснула. А коли я прокинулася, то побачила, що я тут.

Уже майже зовсім споночіло, і я не бачу обличчя Ма. Вона відвертається від мене, і я можу тільки чути її.

— Коли він уперше відчинив ці двері, я заволала про допомогу. Він мене вдарив, збивши з ніг, тож я більше ніколи вже не кричала.

У моєму пузику все зав’язалося вузлом.

— Я не могла заснути, боячись, що він прийде знову, — каже Ма. — Тільки одного разу я заснула й не плакала, проспавши близько шістнадцяти годин.

— І ти наплакала ціле озеро?

— Що?

— Аліса наплакала ціле озеро сліз, коли зрозуміла, що забула всі вірші й числа, і мало не потонула в ньому.

— Ні, — відповідає Ма. — Але мені весь час боліла голова і свербіли очі. А від запаху коркових плит мене нудило.

Від якого ще запаху?

— Я божеволіла, позираючи на годинник і рахуючи секунди. Мені здавалося, що предмети довкола то більшають, то меншають, поки я дивлюся на них. Та якщо я відверталась, а потім знову скидала на них оком, вони починали ковзати. Коли він нарешті приніс телевізор, я з дурного розуму залишала його працювати двадцять чотири години на добу. Від реклами харчів мені, пам’ятаю, дуже болів рот, бо страшенно хотілося їсти. Іноді я чула в телевізорі голоси, які мені нашіптували щось.

— Як Дора?

Ма заперечливо хитає головою.

— Коли він ішов на роботу, я намагалася втекти. Цілими днями я стояла навшпиньки на столі і шкребла дахове віконце, але тільки обламала собі нігті. Я кидала в шибку все, що тільки можна. Однак сітка там така міцна, що скло навіть не тріснуло.

Квадрат Дахового Віконця вже трохи прояснів.

— А що ти кидала?

— Велику каструлю, стільці, смітницю.

Ого, хотів би я подивитися, як вона кидає Смітницю.

— А потім я стала рити підкоп.

Я спантеличений.

— Де?

— Ти можеш помацати його, якщо хочеш. Тільки треба залізти...

Ма відкидає Перину, витягає з-під Ліжка Коробку і, тихенько крекчучи, повзе. Я повзу слідом; біля нас — Яєчна Змія, але ми її не чіпаємо.

— Я перейняла цю ідею з «Великої втечі».

Її голос гуркоче просто в моїй голові.

Я пам’ятаю ту історію про нацистський концтабір — не літо з алтеями, а зиму, коли мільйони в’язнів їли суп з хробаками. Союзники відімкнули таборову браму — і всі в’язні вибігли звідти. Гадаю, союзники — це янголи, як святий Петро.

— Дай мені руку...

Ма тягне її вниз, і я відчуваю корок на Підлозі.

— Отут.

Я намацую діру з гострими краями. У моїх грудях стукає бум-бум; ніколи б не подумав, що під Ліжком є діра.