Герострати - Емма Іванівна Андіївська
– А – а – а —! – закричав щосили гімназист.
– Ти що юродствуєш? – об’єдналися в один голос Ціма, Козютко-Млодютко і студент медицини.
– Мені набридло слухати ваші теревені, і я більше не Чекаю на Хому. Він, напевно, присох. Якщо він не з’явиться На мій крик, я або йду додому, або шукатиму іншого товариства.
– Нічого з тобою не станеться. Почекаєш і ти, якщо всі чекають! – прорік Ціма.
– Якби ми звернулися до Дома, то давно б уже мали гроші і не стовбичили б тут, корчачи з себе еспанську невинність, – заявив віольо'нчеліст.
– Не еспанську невинність, а я уже сказав: я не розважатимуся на гроші цього негідника!
– Ну, закрутив катеринку, негідник та негідник! Я о на твоєму місці спершу добре подумав, а тоді вже кидався б такими словами. Пам’ятай одну споконвічну засаду: той, хто вперто ганить інших, сам неодмінно закаляв рильце в пушок. Не забувай цього. Це ходяча істина, яка підтверджується на кожному кроці. Я скажу одне. Дом дивне сотворіння, і якщо взагалі існують святі, то він і є ним. Людина, яка дві години підряд здатна розглядати жучка, якусь мізерну комашину, заглибившись так, аж для неї цілковито перестає існувати довколишній світ, не тільки не буденна людина, а явно споріднена з Франціском з Ассізі, бож не забуваймо – доброта Дома безприкладна!
– Моя доброта теж безприкладна, – нагадав Ціма.
– Доброта, доброта! – Що таке взагалі доброта? – приєднався гімназист.
– Ет, – скривився віольончеліст, – не пхайтесь. Я іде не скінчив. Адже кожен з нас підтвердить: Дом ніколи ще не відмовив будь-кому в допомозі. Для нього дослівно кожне сотворіння таке дороге, таке значуще, аж за нього він ладен життя віддати.
– Звідкіля це ти все знаєш?
– Не твоє діло. Знаю. У Дома янгольський характер, у мене, між іншим, теж. Можливо, тому я його так розумію. Це я помітив особливо після однієї зустрічі, яка відкрила мені очі на Дома і деякою мірою дала мені змогу повніше зрозуміти себе самого.
– Овва!
– От тобі й овва. У мене в лісі є улюблена галявина, де ніколи ніхто не вештається і куди я через це ходжу грати на віольончелі, бо я живу серед навіженої публіки, яка влаштовує мені кожного разу скандали, як тільки я починаю щось імпровізувати, особливо на клясичний зразок. їм подавай, бачте, барабани, а не віольончелю. Смаки цілком отупіли. Ко- дись, коли я виконував свою найулюбленішу сонату, вони підняли рейвах, аж я кілька днів після того пролежав хворий, бо я дуже вразливий. А що я мирна людина, то мені ліпше зводити грати в ліс, аби уникнути конфліктів. Ліс мені як авдиторія.
– Уявляю, що сусіди не в захопленні від твоєї імпровізації, – зареготався Козютко-Млодютко. – Тільки щоб ти з цієї причини ходив до лісу грати – більше ніж сумнівне. Ріж мене на шматки, не повірю! Знаючи тебе, я певен: тут щось не так, хоч і як ти солодко співаєш. Ліпше не крути. Признайся, в чому річ. Ну ж, явно не те! Адже ж тобі і так ніхто не повірить!
– Клянуся! Ти мене просто не цінуєш.
– Не клянися. Твої наміри завжди занадто прозоро вилазять крізь пальці. Ходиш ти в ліс, очевидно, не ради сусідів, а напевно, щоб тебе помітили і почали захоплюватися. Інакше й бути не може. Скрипаль на лоні природи, другий Орфей! Ясно. В приміському лісі, всяка публіка тиняється, і ти хочеш на свою вдавану скромність зловити когось, хто зачудувався б тобою: диви, скрипаль, що ходить у ліс грати насамоті! Ану, гляди якийсь роззява візьме і схопить тебе на плівку, так і до місцевої хроніки потрапиш. А там уже раз на плівці, дивись, відкриється дорога і до кіна і телебачення. Не встиг і оком моргнути, як уже світова слава, лаври пудами і так далі в тому ж дусі.
– Козютку-Млодютку, – смиренно сказав віольончеліст. – Мені соромно за тебе. І як тобі язик повертається? Мені соромно за тебе, що ти підсуваєш мені думки, яких у мене і тіні Нема. Клянуся, щодо цього я чистий, як кришталь, як судина бічного вогню, яким чиститимуть на Страшному суді душі! Ти мене глибоко розхвилював своєю несправедливістю, однак нехай Бог тобі суддя. Я не злопам’ятний. Я добрий, і моя доброта безмежна, хоч мені і болить твоя несправедливість. Що ж, не дарма я навчився тримати почуття в руках. Попри всі мої чесности, яких не мало, я володію вже тридцять п’ятою позицією йоґи, і це дає мені змогу очищати душу і астральне тіло від недобрих побажань супроти тих, хто заподіює мені кривду, як оце ти зараз. Я себе так удосконалив, хоч я від природи доброї вдачі, що коли подивлюся навколо, просто це знаходжу, хто дорівняв би мені. Зваж, я не пишаюся, а лише стверджую. Звичайно, це шокує, коли почнеш запевняти ще тих, що ти справді надзвичайний. Та що вдієш? – я дійсно надзвичайний, на це нема ради. І до лісу я ходжу, як правило, після обіду, на те, щоб …
– Певно. Після обіду далеко більше шансів зустріти публіку.
– Яке безглуздя і повне невігластво! До чого тут публіка? Після обіду в лісі пливуть флюїди, які сприяють надхненню, це раз. Зрештою, якщо вже на те пішло, то знай: коли я зустрівся з Домом, це сталося ранком, отже, як бачиш, публіка тут рішуче ні до чого. Я провів ніч у медитаціях і, прихопивши з собою віольончелю на випадок, якщо прийде надхнення, вийшов під ранок з коцом поспати на чистому повітрі, бо навіть крізь сон природа творчо впливає на психіку, а мене Бог наділив ще й особливо чуйною вдачею. Такий сон на лоні природи наснажує на кілька тижнів. Отож коли я прийшов на цю галявину, я настільки не сподівався побачити такої ранньої пори будь-кого, а найменше Дома, що я його помітив, щойно поклавши коц і віольончелю на траву і сівши на мій улюблений пеньок, на якому я часто грав, коли доводилося сушити від роси ноти. Імовірно, я його минув, не зауваживши, бо він сидів на тому кінці галявини, звідкіля я щойно прийшов. Ще дивнішим виявилося, що він мене не помічав. Це якось зовсім не скидалося на Дома, бо він особливо спостережливий. Мене здивувало також, що він сидить в особливо незручній позі, аж це мені впало
