Ukrainian dream «Последний заговор» - Василь Зима

— Вставай и уходи, на базаре больше не появляйся. Тебе жить вообще негде?

— Нет, я ушла от мужа, документы и деньги — все осталось дома.

— Вернись к мужу.

— Нет, он убьет моего ребенка, я хочу родить.

— К бомжам не ходи: загнешься совсем или болячку какую подхватишь, — він узяв її на руки, підняв і, стоячи отак із нею посеред кімнати, дивився їй у самі очі, і, це вона не могла не помітити, у нього виступили сльози й дрібно тремтіли руки. — Я бы взял тебя к себе, да у меня мать больная, и жена кричит: нервная стала от бедности и пьянства, да и живу я в гостинке, еще и тебя туда поселю, совсем тесно станет.

— Я выживу, ты только отпусти меня, пока он не очнулся.

— Да Леха, когда очнется, нормальным станет, у него бывает: перемкнет — и все, сам с села, живет тут как попало, жены нет, детей нет, родители умерли, тяжело ему, даже потрахаться не с кем, вот он и это, отрывается, — відпустив її, вона стала на ноги, вдячно поцілувала в чоло й міцно стиснула йому руку.

— Мне еще месяцев семь продержаться, а там в больницу пойду, меня как-то пристроят, — пішла до виходу.

— А зимой как?

— Не знаю. Спасибо тебе, ты хороший человек, — узялася за дверну ручку.

— Да все мы хорошие, это жизнь плохая, — дивився їй услід, потім поліз до кишені, дістав гроші і, підійшовши, всунув їй у руку. — На вот, возьми, я без них не умру, а тебе какая-никакая помощь.

— Спасибо, — вийшла, і двері за нею зачинилися. Він дивився на двері, поки не очунявся Льоха й тихо так сказав:

— Опять голова болеть будет, зачем ты меня ударил?

— Вставай, давай, нефиг было к ней лезть. Что тебе — девок мало?

— Та да, — встав і, тримаючись за голову, поволі пішов до лавки, сів і, діставши з кишені цигарки, запалив одну та глибоко затягнувся. — Да, это ты правильно сделал: она беременная, нельзя ее, пусть живет. Куда пошла?

— Не знаю, — сів поряд. — Даст Бог, выживет, родит.

— Это точно, — сплюнув і закашлявся. Сизий дим висів під стелею, і так неприємно пахло горілкою та солодкувато-терпким чоловічим потом.

Коли Свєта вийшла на вулицю, було вже темно, в небі жодної зірки — хмари, і вона раз по раз перечіпалася, потрапляючи у виямки: асфальт був поганим і потрісканим. Людей на вулиці не було, тільки кілька собак бігали під балконами, чекаючи, що хтось кине шматок хліба, кістки чи свинячі тельбухи. У такий час у Києві страшно, бо тобі здається, що йти немає куди, і всі, хто уже міг заховатися, заховалися у своїх теплих квартирах. Увімкнули телевізор, притиснули до грудей дружину, випили чаю чи горілки, помилися у ванні і, роздягшись до трусів, чекали, коли можна буде зайнятися коханням. І цим людям було абсолютно байдуже до таких, як Свєта, яка ходила в них під балконами чи просто йшла вулицею, і дивилися на ці освітлені вікна багатоповерхівок, і не бачили там нічого, тільки темні штори чи блакитний відблиск телеекрана, чула сварки, що долинали з відчинених кватирок, звук смаження на олії картоплі і запах підгорілої цибулі чи молока, що збігло, ще можна було почути, як кричать діти, матюкаються батьки і скавучать домашні пси та нявкають коти, яким хочеться вибігти на вулицю. Але двері вже зачинено, і ніхто їх не випустить ані на вулицю, ані в коридор. Свєта на знала, де ночуватиме цю ніч, і тому вирішила зайти в підвал одного з будинків, хоча знала, що підвали часто зачиняють, і ще там можуть бути щури та бомжі, але зараз їй було байдуже, є там щури чи ні і чим смердітиме бомж, біля якого доведеться лягти спати. Вона зайшла до під'їзду і спробувала відчинити залізні двері, які вели в підвал. Двері таки справді виявилися зачиненими, і Свєта мовчки розвернулася й пішла до виходу. Потім згадала, що в таких-от шістнадцятиповерхівках, як оця, є ще й вихід на дах, і там також можна добре переночувати, якщо на вулиці тепло і кажани не сідатимуть тобі на голову. Свєта ввійшла до ліфта й натиснула на шістнадцятий. Ліфт не зупинився жодного разу, і вона полегшено зітхнула. Їй дуже не хотілося зараз кого-небудь зустріти: у неї був надто неохайний вигляд, і погляд видавав усе, що вона переживала, це могло викликати тільки співчуття й огиду, а вона не хотіла, аби хтось мав до неї такі почуття. Вийшла з ліфта й піднялася сходами. Залізна решітка легко відчинилася, і вона поволі полізла на дах. Там не було нікого. Умостилася на якійсь рваній ковдрі і, підклавши під голову руку, одразу заснула, їй дуже хотілося спати. Їй здалося, що спала вона всього кілька хвилин, і тому, коли прокинулася від того, що хтось торкнувся рукою щоки, зовсім не злякалася, а тільки пожалкувала, що не вдалося довше поспати. Було темно, і вона бачила тільки обриси. Фігурка тендітна. Свєта відчула солодкий запах парфумів і захвилювалася: їй дуже не хотілося, аби її знайшла тут жінка. Свєта взяла її за руку й тихо прошепотіла:

— Что ты хочешь?

— Нічого. Я художниця, я малюю на даху будинку.

— И ты давно тут сидишь?

— Так, двадцять хвилин, я дивилася, як ти спиш.

— Это так приятно — смотреть, как кто-то спит?

— Так, — торкнулася її вуст пальцями. — Ти не маєш де спати?

— Какая тебе разница?

— Я бачу, що ти недавно на вулиці. Тебе вигнав чоловік?

— Нет, я сама ушла. Ты просто так спрашиваешь?

— Ні, я хочу забрати тебе до своєї квартири. Ти підеш?

— Я тебя совсем не знаю, — лизнула язиком її палець і посміхнулася. У цій темряві її посмішки не було видно, але незнайомка відчула, як та посміхнулася.

— Чого ти смієшся?

— Просто подумала, какая разница, знаю я тебя или нет, мне все равно негде жить, и поэтому не имеет значения, хорошая ты или плохая. Если я смогу у тебя переночевать, я пойду.

— Я хочу, щоби ти жила у мене, ти гарна.

— Темно. Откуда ты знаешь, красивая я или нет?

— Я відчуваю це.

— А, — підвелася, незнайомка теж стала на ноги.

— Ходімо. Мене звуть Діераль.

— Как?

— Діераль.

— Странно, я никогда раньше не слышала такого имени.

— Його вигадав мій батько, він був не зовсім нормальною людиною.

— Ясно. Ти живешь в этом доме?

— Так. На кілька поверхів нижче, у мене власна двокімнатна квартира,