Кімната - Емма Донохью
Вона сідає й натягає футболку.
— Я ще не закінчив.
— Ні, закінчив, раз почав говорити, — каже Ма.
Я теж сідаю.
— Чому тобі не подобається жити в Кімнаті зі мною?
Ма міцно притискає мене до себе.
— Мені завжди подобається бути з тобою.
— Але ти ж сказала, що вона крихітна і смердюча.
— Ох, Джеку. — Якусь хвилину Ма мовчить. — Мені хотілося б жити зовні. Проте з тобою.
— А мені подобається жити з тобою тут.
— Гаразд.
— Як же він її зробив?
Ма знає, кого я маю на увазі. Я думаю, що вона мені не розповість, але вона мовить:
— Спочатку це була просто садова повітка. Звичайна, дванадцять на дванадцять, зі сталі, покритої вінілом. Одначе він зробив звуконепроникне дахове віконце, потовстив стіни зсередини грубим пінопластом і обшив усе олив’яними листами, бо оливо не пропускає звук. О, а ще зробив міцні двері з кодовим замком. Він любить похизуватися своєю майстерною роботою.
Ранок тече дуже повільно.
Ми читаємо книжки з картинками в морозному сяйві. Дахове Віконце сьогодні трохи інше. На ньому з’явилася темна пляма, схожа на око.
— Глянь, Ма.
Вона дивиться вгору й широко всміхається:
— Це листок.
— Звідки він узявся?
— Мабуть, його зірвав з гілки вітер і приніс на шибку.
— Зі справжнього дерева, що росте в Зовні?
— Так. Бачиш? Ось тобі й доказ. За цими стінами — увесь світ.
— Зіграймо в бобове стебло. Поставмо мій стілець на Стіл... Ма допомагає мені зробити це.
— Потім на стілець — Смітницю, — веду далі я, — а тепер я заберуся...
— Обережно.
— Ага, а ти залазь на Стіл і тримай Смітницю, щоб я не впав.
— Хм-м... — мугикає Ма, і це дуже схоже на «ні».
— Ну, будь ласка-ласочка!
Усе виходить пречудово: я не падаю. Стоячи на Смітниці, я можу доторкнутися до коркових країв Даху — там, де вони нахилені до Дахового Віконця. На шибці я помічаю щось таке, чого раніше не бачив.
— Дивись — тут стільники, — кажу я, гладячи шибку.
— Це стільниковий полікарбонат, — мовить Ма. — Його не розіб’єшь. Перед тим як ти народився, я часто стояла на столі, позираючи у вікно.
— Листок увесь чорний і дірчастий.
— Ага, думаю, що це мертвий листок, з минулої зими. Навколо листка я бачу щось синє — це небо з чимось білим у ньому; Ма каже, що то хмари. Я вдивляюся крізь стільники, все пильніше й пильніше, але нічого, крім неба, не бачу. Ніяких човнів, поїздів, коней, дівчаток чи хмарочосів там не літає.
Злізаючи зі Смітниці й стільця, я відпихаю руку Ма.
— Джеку...
Я сам зістрибую на Підлогу.
— Брехушко, брехушко, в тебе довге вушко!
Ма починає мені щось пояснювати, але я затикаю пальцями вуха і кричу:
— Ла-ла-ла-ла-ла!
Потім я граюся Джипом. Мені хочеться плакати, однак я стримуюся.
Ма порпається в Шафці, дзенькаючи бляшанками, і мені здається, що я чую її лічбу. Вона рахує наші припаси.
Я добряче змерз: мої ноги в шкарпетках зовсім заніміли.
За вечерею я весь час питаюся, чи можна доїсти рештки пластівців, і Ма кінець кінцем каже «так». Я розсипаю трохи, бо геть не відчуваю своїх пальців.
Настає темрява, але Ма знає напам’ять усі вірші з «Великої книги забавлянок». Я прошу її прочитати «Апельсини і лимони». Мій улюблений рядок звідти: «Я не знаю знов, мовить дзвін на Бов», бо в цього дзвона гучний голос, як у лева. А ще там є рядок, присвячений сікачеві, що збирається стяти тобі голову.
— А що таке сікач?
— Великий ніж, здається.
— Ні, гадаю, це кабан, який мотає головою так швидко, що аж стинає людям голови.
— Пхе!
Спати нам не хочеться, але в темряві робити нема чого. Ми сидимо на Ліжку і віршуємо.
— Від усіх наш Віклз таїться: дуже лоскоту боїться.
— Подружки з заднього двору люблять дивитись угору.
— Гарний вірш, — кажу я Ма. — Наші фараони грали в верхогони.
— Чудово, — каже Ма. — Наша мила Джейні плаває в басейні.
— Наш Барні живе на фермі.
— Хибна рима.
— Гаразд, — кажу я. — Наш дядечко Павло упав якось на скло.
— А знаєш, він і справді колись упав. З мотоцикла.
Я вже й забув, що маю справжнього дядечка.
— А чому він упав з мотоцикла?
— Випадково. Його відвезли «швидкою допомогою» в лікарню і вилікували.
— А його різали?
— Ні, ні, йому просто наклали на руку гіпс, щоб вона не боліла.
То лікарні й мотоцикли також справжні. Здається, голова мені лусне від усіх цих нових речей, що в них я маю повірити.
У Кімнаті зовсім темно — тільки там, де Дахове Віконце, трохи світліше. Ма каже, що в місті завжди є світло від вуличних ліхтарів і лампочок на будинках.
— А де це місто?
— Просто он там, — каже вона, показуючи на Ліжкову Стіну.
— Я виглядав у Дахове Віконце, але ніякого міста там не побачив.
— Ага, і через це ти на мене гніваєшся.
— Я на тебе не гніваюся.
Вона цьомає мене у відповідь.
— Дахове Віконце дивиться простісінько в небо. А більшість речей, що про них я тобі розповіла, — на землі; і щоб їх побачити, треба мати стінне вікно.
— Тоді попросімо принести нам як недільний подарунок стінне вікно.
По обличчю Ма перебігає смішок.
Я вже й забув, що Старий Нік більше не прийде. Може, мій льодяник — це його прощальний недільний подарунок.
Я думаю, що от-от заплачу, а натомість широко позіхаю.
— На добраніч, Кімнато, — промовляю я.
— Що, вже час спати? Гаразд. На добраніч, — озивається Ма.
— На добраніч, Лампо і Повітряна Кулько. — Я чекаю, що скаже Ма, але вона мовчить. — На добраніч, Джипе і Дистанційко. На добраніч, Килиме і Ковдро. І вам, жуки, на добраніч, не кусайтеся.
Мене будить безперервний шум. Ма не в Ліжку. У Кімнаті трохи ясно, хоч повітря й досі крижане. Я дивлюся вниз і бачу Ма, що сидить на Підлозі і безперестанку стукає по ній рукою — пам-пам-пам.
— Що тобі зробила Підлога?
Ма перестає стукати і зводить дух.
— Мені треба у щось стукати, —