Дівчата - Емма Клайн

— Він буде тут, — сказала вона — по-справжньому нічого не почнеться, доки він не прийде.

Вона змахнула якийсь попіл з моєї сукні і це зворушило мене.

— Ось і маленька лялечка, — проворкотіла Донна, побачивши мене. У неї була корона з фольги, яка постійно падала. Вона намалювала єгипетський візерунок на руках і вкрила цятками передпліччя фарбою для повік, які вона ставила, аж доки не набридло — фарба була по всіх пальцях, нею була вимазана сукня, був навіть мазок на підборідді. Ґай ухилився, уникаючи її рук.

— Вона наша пожертва, — сказала йому Донна, її слова підхопили навколо. — Наша пожертва сонцестоянню.

Ґай усміхнувся до мене, в нього на зубах лишився відтінок вина.

Цієї ночі під час святкування вони спалили авто, полум’я було жарким і мінливим, я голосно сміялася без причини, пагорби були неймовірно темні на тлі неба, і ніхто з мого справжнього життя не знав, де я, і це сонцестояння, і що кому було до того, що це було не сонцестояння взагалі? У мене були далекі думки про матір, як вона мала б рвати на собі волосся від хвилювання, але вона вирішила, що я в Конні. Де ще мені бути? Вона не могла б навіть припустити наявність такого місця, навіть якби за якогось дива і з’явилася тут, то не змогла б упізнати мене. Сукня Сюзен була надто велика, тож часто зсувалася з моїх плечей, але зовсім скоро я припинила її підтягувати назад. Мені подобалась ця оголеність, те, як я могла прикидатися, що не звертаю на це уваги, і як я насправді перестала звертати на це увагу, навіть коли випадково на якусь мить виставляла напоказ більшу частину своїх грудей, підтягуючи рукава. Якийсь ошелешений, очманілий хлопець, з намальованим півмісяцем на обличчі, шкірив до мене зуби, наче я завжди була однією з них.

Бенкет був і не бенкетом зовсім. Роздуті від крему слойки розмокали в тарілці, аж доки хтось не згодував їх собакам. Пластикова тара з «Кул Віп», зелені боби, зварені на ірухамолу, зі ще якоюсь поживою зі сміттєвого бака. Дванадцять виделок вистукували по величезній каструлі, кожен по черзі черпав водяву овочеву страву, картопляне пюре з кетчупом і з пакетиками цибулевого супу. Там був один кавун, візерунок на шкірці якого нагадував зміїну окраску, але ніхто не міг знайти ножа. Зрештою Ґай розлупив його, сильно притиснувши до краю стола. Діти налетіли на соковиту серцевину, немов щурі.

Це не мало нічого спільного з бенкетом, який я уявляла. І ця різниця мене трохи засмутила. Але це було засмучення зі старого світу, нагадала я собі, де люди залякані гіркотою терапії їхніх життів. Де гроші тримають їх у неволі, де вони застібують сорочки до останнього ґудзика на шиї, аби придушити будь-яку любов, що криється в них усередині.

Як часто я прокручувала цей момент знову і знову, аж доки не з’явився вартий уваги об’єкт: коли Сюзен підштовхнула мене, я зрозуміла, що чоловік, який наближався до вогнища, — Рассел. Перш за все мене охопив шок — здаля він здавався молодим, а тоді я побачила, що він був років на десять старшим від Сюзен. Можливо, навіть того ж віку, що й моя мати. Одягнений у брудні «Вренґлерс» і сорочку з оленячої шкури, він ішов босоніж — це було так дивно, що всі вони ходили босоніж по бур’янах і собачому лайні, так ніби там нічого не було. Дівчина стала на коліна поруч з ним, торкаючись його ніг. Мені знадобився деякий час, щоб пригадати ім’я дівчини, — мій мозок загруз від наркотиків — але потім я згадала, що це Гелен, дівчина з автобуса з кісками і дитячим голосом. Гелен підняла голову й усміхнулася до нього. Це був якийсь ритуал, але який, я не зрозуміла.

Я знала, що Гелен займається сексом з цим чоловіком. І Сюзен теж. Я обдумувала це, уявляючи, як цей чоловік згорбиться над ніжним тілом Сюзен. Кладе руку на її груди. Я знала лише, що мріяти можна про хлопців таких, як Пітер, з несформованими м’язами і нерівномірним волоссям на бороді. Можливо, я спатиму з Расселом. Я намагалася продовжувати роздуми. Секс досі асоціювався в мене з дівчатами з батькових журналів, у яких усе було глянцево і сухо. Зі спогляданням. Люди ранчо, здавалось, були за межами цього, вони любили одне одного, не перебираючи. З дитячою чистотою й оптимізмом.

Чоловік підняв руки і глухим, низьким голосом проспівав привітання: група підхопила і потягнула це привітання, як грецький хор. У такі моменти можна було повірити, що Рассел уже відомий. Здавалося, він пропливав крізь щільнішу атмосферу, ніж усі ми. Він проходив серед групи, даючи благословення: руку клав на плече, шепотів якісь слова на вухо. Вечірка досі тривала, але тепер усі зосередили свою увагу на ньому, їхні обличчя прицільно поверталися, неначе за дугою сонця. Коли Рассел дійшов до Сюзен і мене, він зупинився і глянув мені у вічі.

— Ти тут, — сказав він, наче він чекав на мене. Неначе я запізнилася.

Я ніколи раніше не чула такого голосу — глибокий, повільний і впевнений. Його пальці натиснули мені на спину, це не було неприємно. Він був не набагато вищий від мене, але сильний і дебелий, цупкий. Його голову оточував ореол масного, брудного, злиплого волосся. Здавалось, його очі ніколи не зволожувалися, не вагалися, не відводилися. Зрештою, з того, як дівчата висловлювалися про нього, це стало зрозуміло ще раніше. Як він оглядав мене, наче хотів роздивитися мене усю наскрізь.

—Єва, — сказав Рассел, коли Сюзен відрекомендувала мене. — Перша жінка.

Я хвилювалася, що зроблю щось не так, покажу, що моя присутність тут — помилка.

— Насправді я Евелін.

—Імена відіграють важливу роль, чи не так? — сказав Рассел. — Але я не вбачаю змії в тобі.

Навіть таке незначне твердження заспокоїло мене.

— Як тобі наше святкування сонцестояння, Іві? — мовив він. — Наша місцина?

Його рука пульсуючими рухами робила масаж на моїй спині, тому я не могла висловлювати свою думку. Я глянула на Сюзен, усвідомлюючи, що небо потемніло, а я того й не помітила, що насувалася ще глибша темрява. Я відчувала сонливість від вогню і дурману. Я не їла, тож відчувала пульсацію в порожньому шлунку. Чи повторював він моє ім’я? Я не могла сказати. Сюзен