За п’ять кроків до кохання - Рейчел Ліппінкотт

Так приємно бачити її.

— Ти тут, — м’яко кажу я.

— Я тут, — прохолодно відповідає вона, притуляючись до одвірка і поводячись так, наче не ігнорувала мене перед тим цілий день. — Я отримала твою карикатуру. Тебе пробачено. Відійди.

Я швидко відступаю аж до дальньої стіни, дотримуючись прикрого правила шести кроків між нами. Ми дивимось одне на одного, і вона кліпає очима й відвертається пошукати медсестер у коридорі, а потім дивиться у кахельну підлогу.

— Ти пропустила нашу процедуру.

Вона вражена, що я справді згадав, але продовжує мовчати. Помітно, що її очі червоні, ніби вона плакала. І не думаю, що це від моїх слів.

— Що відбувається?

Вона глибоко вдихає, а коли заговорює, я чую, як нервово бринять її слова.

— Шкіра навколо гастротрубки небезпечно заражена. Докторка Гемід побоюється сепсису. Уранці вона збирається очистити інфіковану шкіру й замінити трубку.

Глянувши їй у вічі, я бачу значно більше, ніж нерви. Вона боїться. Хочеться потягнутись до неї та взяти за руку. Хочеться сказати їй, що все буде гаразд і нічим поганим це не скінчиться.

— Мені дадуть загальний наркоз.

Що? Загальний наркоз? З її легенями, що діють на тридцять п’ять відсотків? Докторка Гемід з глузду з’їхала?

Хапаюся за поручні в стіні, щоб втриматися на ногах.

— Чорт. Твої легені це витримають?

Якусь мить ми дивимось одне на одного, і здається, що простір між нами вимірюється милями, милями й милями.

Вона відводить погляд, ігноруючи питання.

— Не забудеш прийняти ліки перед сном, а потім під’єднати живлення через гастротрубку на ніч, гаразд?

Не давши мені часу на відповідь, вона зачиняє двері.

Я повільно підходжу до них, простягаю руку й прикладаю до дверей, знаючи, що по той бік вона. Глибоко вдихаю, притулившись до них головою, і ледве чую власний шепіт:

— Усе буде добре, Стелло.

Мої пальці натикаються на знак, вивішений у неї на дверях. Дивлюся на нього й читаю: «НІЧОГО НЕ ЇСТИ Й НЕ ПИТИ ПІСЛЯ ПІВНОЧІ. ОПЕРАЦІЯ О 6 РАНКУ».

Прибираю руку, доки якась медсестра не спалила мене, і забираюся коридором до себе в кімнату, де падаю на ліжко. Зазвичай Стелла так добре володіє собою. Чому цього разу все настільки інакше? Це через її батьків? Через те, як кепсько працюють її легені?

Я перекочуюся на бік, і на очі потрапляє мій власний малюнок з легенями, що нагадує картину в її кімнаті.

Еббі.

Звісно, тому вона така причмелена. Це її перша операція без Еббі.

Я все одно маю це владнати. Ідея спадає мені на думку, і я різко сідаю, випрямляючись. Дістаю з кишені телефон і ставлю будильник на 5 : 00 — мабуть, уперше за все життя. Потім беру з полиці свій набір для малювання й починаю складати план.

Розділ 13

Стелла

Я притискаю Латку до грудей і переводжу погляд між мамою і татом, які сидять обабіч мене. Обоє всміхаються мені тонкими губами, але не очима, і уникають поглядів одне одного. Дивлюся на фотографію нас усіх, приколоту до дверей. Хотіла б я повернути тодішніх батьків — тих, які завжди казали мені, що все буде гаразд.

Глибоко вдихаючи, придушую кашель, поки тато намагається вести якусь порожню розмову.

Він підіймає рожевий календар, які розсилають по всіх палатах, зі стравами дня в кафетерії.

— Здається, сьогодні на вечерю буде крем-суп із броколі. Твій улюблений, Стелло!

— Їй, мабуть, не можна буде їсти одразу після операції, Томе, — цикає мама, і його обличчя смутніє від її слів.

Я намагаюся говорити з ентузіазмом:

— Якщо сьогодні буду в змозі, неодмінно трохи з’їм!

У двері стукають, і входить санітар у хірургічній шапочці й синіх гумових рукавичках. Батьки разом підводяться, тато тягнеться й бере мене за руку.

Усі мої сили йдуть на те, щоб змусити її не тремтіти.

— Скоро побачимося, люба, — каже мама, і вони міцно обіймають мене, що триває надто довго.

Кривлюся, коли вони зачіпають мою гастротрубку, але міцно тримаю їх, не бажаючи відпускати.

Санітар підіймає поручні по боках мого візка, з клацанням фіксує їх на місці. Доки мене вивозять із кімнати, я не зводжу очей з малюнків Еббі. Здорові легені кличуть мене. Понад усе я хотіла б, щоб вона була зараз тут, зі мною, тримала за руку й співала пісеньку.

Санітар котить мене коридором, обличчя батьків тануть, віддаляючись, а ми в’їжджаємо в ліфт у самому кінці. Двері зачиняються, і санітар усміхається мені. Намагаюсь усміхнутись у відповідь, але рот відмовляється набувати потрібної форми. Чіпляюся за простирадла, зариваючись пальцями в тканину.

Двері з дзеньканням роз’їжджаються, знайомі коридори проносяться повз, усе здається надто яскравим, надто вибіленим, щоб розрізнити щось окремо.

Крізь важкі подвійні двері ми в’їжджаємо до передопераційної зони, а потім — до кімнати трохи далі коридором. Санітар заштовхує візок до приміщення.

— Треба чогось, перш ніж я піду? — питає він.

Хитаю головою й намагаюся глибоко вдихнути, коли він іде. Кімната цілковито змовкає, якщо не враховувати монотонного писку моніторів.

Дивлюсь у стелю, намагаючись відігнати паніку, що все наростає, з’їдаючи мене зсередини. Я робила все правильно. Була обережною й нанесла фуцидин, приймала свої ліки у встановлений час — і все одно лежу тут в очікуванні операції.

Уся моя одержимість режимом нічого не дала.

Здається, тепер я розумію. Навіщо Віллу було видиратись на дах. Усе зробила б, щоб устати з цього візка і втекти далеко-далеко. До Кабо. До Ватикану, побачити Сикстинську капелу. До всього, чого уникала зі страху захворіти ще більше — лише затим, щоб усе одно опинитися тут, в очікуванні чергової операції, якої можу не пережити.

Мої пальці змикаються на поручнях, зафіксованих по боках, і я стискаю їх до білих кісточок, закликаючи себе бути бійцем, як казала вчора докторка Гемід. Якщо я хочу здійснити всі ті речі, мені потрібно більше часу. Я повинна за нього боротися.

Двері повільно відчиняються, і хтось високий і худий прослизає всередину. На ньому та сама зелена хірургічна піжама, хірургічна маска й сині рукавички, що носять медсестри в передопераційній зоні, але з-під чистої хірургічної шапочки вибивається хвилясте русяве волосся.

Його очі знаходять мої, і я здивовано