За п’ять кроків до кохання - Рейчел Ліппінкотт

Я знов лягаю на ліжко, тримаючи малюнок біля грудей і міцно заплющивши очі.

Докторка Гемід сказала, що я боєць.

Але я дійсно не впевнена, що зараз я саме така.

Розділ 12

Вілл

Я страшенно облажався. Знаю.

Закинувши малюнок, я вислизаю з нашого крила і проминаю східний вестибюль, стискаючи телефон в очікуванні чогось. Повідомлення, дзвінка у FaceTime, словом, хоч чогось.

На цей час вона вже мала б побачити малюнок, так? У неї світилось. Але після нашої сварки — повна тиша.

«Що мені робити? Вона навіть не говорить зі мною», — пишу я Джейсону, сам собі роблячи гримаси. Уявляю, як він щиро потішається, що я настільки на когось запав, аж прошу його поради.

«Просто дай їй трохи часу, чуваче», — відповідає він.

Я гучно зітхаю, розчарований. «Часу». Усе це чекання — справжня мука.

Падаю на лаву, дивлячись, як проходять люди крізь розсувні двері лікарні. Малі діти, що нервово чіпляються за руки батьків. Медсестри, які сонно труть очі, коли їм нарешті вдається піти. Відвідувачі, що нетерпляче напинають куртки, вирушаючи додому в ніч. Уперше за кілька днів шкодую, що я не один з них.

Мій шлунок гучно буркотить, і я вирішую піти до кафетерію й відволікти себе якимось їдлом. Прямуючи до ліфта, завмираю, почувши знайомий голос, що ллється з сусідньої кімнати.

— Ne envíe dinero, no puede pagarlo[7], — каже голос похмурим, сумним тоном.

Dinero. Гроші. Я два роки вивчав іспанську в школі й можу сказати лише кілька фраз, але це слово впізнаю. Зазираю всередину й бачу, що це каплиця з вітражними вікнами й класичними дерев’яними лавами. Старий церковний інтер’єр так відрізняється від решти сучасного, елегантного дизайну лікарні.

На очі потрапляє По, який сидить на передній лаві, впершись ліктями в коліна, і розмовляє з кимось у FaceTime.

— Yo también te extraño, — каже він. — Lo sé. Te amo, Mamá[8].

Він перериває дзвінок і опускає голову на руки. Я трохи ширше прочиняю важкі дубові двері, і петлі при цьому гучно риплять.

Він здивовано обертається.

— Каплиця? — питаю я, і мій голос надто гучно відбивається в стінах широкого залу.

Іду проходом до нього. Він роззирається довкола з млявою усмішкою.

— Мама любить бачити мене тут. Я католик, але не такий католик, як вона.

Він зітхає, притуляючись головою до лави.

— Не бачив її два роки. Вона хоче, щоб я приїхав відвідати її.

Мої очі розширюються від подиву, і я сідаю через прохід від нього, на безпечній відстані. Це реально довго.

— Ти не бачив свою матір два роки? Що вона тобі зробила?

Він хитає головою. Його темні очі наповнені смутком.

— Усе не так. Їх депортували назад до Колумбії. Але я народився тут, а вони не хотіли забирати мене від моїх лікарів. Я під опікою держави, доки мені не виповниться вісімнадцять.

Чорт. Навіть не уявляю, як це. Як можна було депортувати батьків, коли в дитини КФ? Батьків смертельно хворого?

— Це повне лайно, — кажу я.

По киває:

— Я сумую за ними. Дуже.

Я хмурюся.

— По, ти маєш їхати! Ти повинен побачити їх.

Він зітхає, зупиняючи погляд на широкому дерев’яному хресті за кафедрою, і я згадую почуте. Dinero.

— Це коштує грошей. Вона хоче надіслати гроші, але не може справді покрити витрати. Та і я нізащо не збираюся виймати шмат хліба в неї з рота…

— Слухай, якщо річ у грошах, я можу допомогти. Серйозно. Не хочу здатися придуркуватим мажором, але це не проблема… — але ще не встигнувши договорити, я вже знаю, що відповідь буде «ні».

— Ну ж бо. Припини.

Він обертається й виразно дивиться на мене, а тоді його обличчя м’якшає.

— Я… я розберуся з цим.

Між нами повисає тиша, мовчазний простір великого залу дзвенить у вухах. Річ не лише в грошах. До того ж я краще за будь-кого знаю, що гроші вирішують не все. Може, колись до моєї матері теж дійде.

— Але дякую, — нарешті каже По, всміхаючись мені. — Справді, дякую.

Я киваю, і ми знов замовкаємо. Хіба справедливо, що моя мати постійно стовбичить наді мною, коли чиюсь просто відірвали від нього? Ось я, рахую дні до вісімнадцятиріччя, між тим як По намагається вповільнити час і хотів би мати його більше.

Більше часу.

Мені легко було здатися. Легко було боротися з лікуванням і зосередитися на тому часі, що мені лишився. Припинити так до одуріння старатися заради якихось кількох додаткових секунд. Але через Стеллу і По мені хочеться мати стільки зайвих секунд, скільки можна.

І це мене лякає понад усе.

Того вечора я лежу на ліжку й дивлюся в стелю, виконуючи свою процедуру з інгалятором без Стелли.

«Щось треба?» — пише мені Джейсон, але це не допомагає, бо відповідь — рішуче «ні».

Досі від неї ні слова. Навіть записки. Але я не можу не думати про неї. І що довше вона мовчить, то гірше. Не можу не думати, як це було б — опинитися поряд із нею, простягти руку й справді торкнутися її, втішити після того, як я все зіпсував.

Відчуваю, як щось підіймається глибоко в грудях, на кінчиках пальців і в глибині живота. Простягти руку й відчути гладеньку шкіру на її руці, опуклі шрами — упевнений, у неї на тілі вони є.

Але я ніколи цього не зможу. Відстань між нами ніколи не зміниться й нікуди не подінеться.

Шість кроків назавжди.

Телефон пілікає, і я в надії хапаю його, але це лише сповіщення з твітера. Жбурляю телефон на ліжко, розчарований.

Що за фігня, Стелло? Не може ж вона злитися на мене завжди.

Чи може?

Треба все виправити.

Вимикаю інгалятор і спускаю ноги з ліжка, вповзаючи в черевики. Визираю в коридор, аби переконатися, що фарватер вільний. Бачу, як Джулі заходить із крапельницею до палати далі по коридору, і швидко вислизаю з кімнати, знаючи, що маю час. Тихо йду коридором, проминаю порожній пост медсестер і застигаю перед її дверима, чуючи, як по той бік тихо грає музика.

Вона там.

Глибоко вдихнувши, я стукаю, і стукіт моїх кісточок резонує в старій деревині.