За п’ять кроків до кохання - Рейчел Ліппінкотт
У житті не бачив Барб такою невдоволеною. Вона схрещує руки й трохи випрямляється, стежачи за їхньою сваркою.
— Я просто хочу поговорити, — м’яко каже батько. — Хоча б про щось.
— О Боже. Ти мене доконаєш. Годі… — її голос змовкає — обоє підіймають голови й бачать Барб, чиє обличчя стає дедалі сердитішим, аж доки набуває виразу, з яким вона дивиться на нас, коли ми у щось влипнемо.
Вона глибоко вдихає, втягуючи в себе все повітря в кімнаті.
— Навіть уявити не можу, що ви пережили, втративши Еббі, — до смерті серйозним тоном каже вона. — Але Стелла, — вона вказує на двері передопераційної, в якій десь далеко лежить на столі Стелла в очікуванні операції, — Стелла там бореться за своє життя. І робить це заради вас.
Обоє відводять погляд, присоромлені.
— Не можете бути друзями? Принаймні поводьтесь як дорослі, — повним розпачу голосом кидає їм Барб.
Блін, Барб. Розповідай це в церкві.
Мати Стелли хитає головою.
— Не можу бути поряд із ним. Дивлюся йому в обличчя і бачу Еббі.
Батько хутко підводить очі, мигцем дивлячись їй в обличчя, а тоді знову відвертається.
— Я бачу Стеллу, коли дивлюся на тебе.
— Ви їхні батьки. Забули цю частину угоди? Щоб ви знали, коли вона дізналася про операцію, то наполягла, що скаже вам сама — так боялася, як ви це сприймете, — каже Барб, підводячи очі.
Боже, не дивно, що Стелла так одержимо прагне лишитися в живих. Ці люди втратили дитину, а потім — одне одного. Якби вона померла, мабуть, ще й розум би втратили.
Мій батько пішов до того, як мені стало гірше, а потім ще гірше, до того, як КФ позначився на моєму тілі. Він не міг піклуватися про хвору дитину і явно не витримав би мертвої. Але двох?
Дивлюся, як її батьки нарешті перезираються, по-справжньому дивляться одне на одного, і між ними запановує слізне мовчання.
Стелла постійно дбала про всіх нас. Про свою матір, про батька, про мене. Я ж постійно рахую дні до вісімнадцяти, коли стану дорослим і буду сам собі господар. Може, час уже мені поводитися відповідно. Час самому подбати про себе.
Я кліпаю, переводячи погляд на Барб, і її очі розширюються водночас із моїми.
Отакої. Я наче олень під прожекторами — не знаю, чкурнути з місця чи просто чекати невідворотного. Я надто довго вагаюсь, і вона підлітає до мене, хапає за руку й тягне коридором до ліфта.
— О чорт, не може бути.
Я мовчу, доки двері ліфта розходяться і вона втягує мене всередину.
Знов і знов тисне кнопку на третій поверх, хитаючи головою. Я буквально відчуваю, як вона випромінює гнів.
— Послухай, Барб. Я знаю, що ти злишся, але вона була налякана. Я просто мав відвідати її…
Двері зачиняються, і вона обертається до мене, чорніша за хмару.
— Ти міг убити її, Вілле. Позбавити будь-якого шансу на нові легені.
— Вона в більшій небезпеці під наркозом, ніж зі мною, — парирую я.
— Помиляєшся! — гримає Барб, коли ліфт уповільнює хід і спиняється, відчинивши двері.
Вона виривається з нього, а я слідом, гукаючи:
— Що таке, Барб?
— Тревор Вон і Емі Преслі. Юні фіброзники, зовсім як ти і Стелла, — каже Барб, розвертаючись на підборах обличчям до мене. — Емі надійшла до нас із B. cepacia.
Її очі серйозні, тож я притримую язика, перш ніж відпустити один зі звичних коментарів, і даю їй договорити.
— Я була молода, десь як Джулі. Новенька на цій роботі. Новенька в житті.
Вона дивиться повз мене, немов зазираючи в інший проміжок часу.
— Тревор і Емі були закохані. Ми всі знали правила. Жодних контактів, шість кроків дистанція. І я… — вона вказує на себе, — я дозволила їм порушити правила, бо хотіла, щоб вони були щасливі.
— І що, вони обоє померли? — питаю я, знаючи кінцівку ще до завершення розповіді.
— Так, — каже вона і нерухомо дивиться мені в очі, стримуючи сльози. — Тревор підхопив від Емі B. cepacia. Емі прожила ще десять років. А Тревор? Його викреслили з першочергового списку на трансплантацію, і прожив він ще два роки, і бактерія вбила його легені.
Чорт.
Я глитаю, переводячи погляд із неї на палату Стелли одразу за постом медсестер. Страшилки про все, що може статися з нами, фіброзниками, практично незліченні. Але те, що я почув зараз від Барб про Тревора та Емі, зовсім не здалося страшилкою.
— Це сталося під моїм наглядом, Вілле, — каже вона, вказуючи на себе і непохитно струшуючи головою. — Горіти мені в пеклі, якщо я дозволю цьому трапитися знову.
З цими словами вона розвертається і йде геть, відібравши в мене мову.
Я озираюсь і бачу По, який стоїть у дверях з непроникним обличчям. Він усе чув. Розтуляє рота сказати щось, але я жестом обриваю його. Іду прямісінько до своєї палати й гучно зачиняю за собою двері.
Беру ноутбук із тумбочки й сідаю на ліжко. Мої пальці зависають над клавіатурою, а тоді я шукаю це. «B. cepacia».
Слова вистрибують переді мною.
Зараження.
Ризик.
Інфекція.
Раз кашлянувши, раз доторкнувшись, я міг зруйнувати їй життя. Знищити будь-який її шанс на нові легені. Я міг спричинити біду Стеллі.
Мабуть, я це знав. Але не розумів по-справжньому.
Від думки про це в мене аж кістки ниють. Це гірше за операції, інфекції чи пробудження в погані ранки, коли ледве можеш дихати. Гірше навіть за біль від перебування з нею в одній кімнаті без можливості її торкнутися.
Смерть.
Ось хто я. Ось чим я є для Стелли.
Єдине, що гірше за неможливість бути з нею чи біля неї, — це жити у світі, де її взагалі нема. Особливо з моєї провини.
Розділ 15
Стелла
— Час прокидатися, люба, — каже голос із віддалі.
Голос мами, вже ближчий. Зовсім поряд зі мною.
Я глибоко вдихаю, і світ навколо стає чіткішим. У голові туман. Я кліпаю, коли перед очима проступає її обличчя. Поряд із нею стоїть тато.
Я жива. Мені це вдалося.
— Ось моя Спляча Красуня, — каже вона, і я мляво тру очі. Знаю, що тільки-но прокинулась, але я виснажена.
— Як почуваєшся? — питає батько, і