Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » За п’ять кроків до кохання - Рейчел Ліппінкотт

За п’ять кроків до кохання - Рейчел Ліппінкотт

Читаємо онлайн За п’ять кроків до кохання - Рейчел Ліппінкотт
вона.

У житті не бачив Барб такою невдоволеною. Вона схрещує руки й трохи випрямляється, стежачи за їхньою сваркою.

— Я просто хочу поговорити, — м’яко каже батько. — Хоча б про щось.

— О Боже. Ти мене доконаєш. Годі… — її голос змовкає — обоє підіймають голови й бачать Барб, чиє обличчя стає дедалі сердитішим, аж доки набуває виразу, з яким вона дивиться на нас, коли ми у щось влипнемо.

Вона глибоко вдихає, втягуючи в себе все повітря в кімнаті.

— Навіть уявити не можу, що ви пережили, втративши Еббі, — до смерті серйозним тоном каже вона. — Але Стелла, — вона вказує на двері передопераційної, в якій десь далеко лежить на столі Стелла в очікуванні операції, — Стелла там бореться за своє життя. І робить це заради вас.

Обоє відводять погляд, присоромлені.

— Не можете бути друзями? Принаймні поводьтесь як дорослі, — повним розпачу голосом кидає їм Барб.

Блін, Барб. Розповідай це в церкві.

Мати Стелли хитає головою.

— Не можу бути поряд із ним. Дивлюся йому в обличчя і бачу Еббі.

Батько хутко підводить очі, мигцем дивлячись їй в обличчя, а тоді знову відвертається.

— Я бачу Стеллу, коли дивлюся на тебе.

— Ви їхні батьки. Забули цю частину угоди? Щоб ви знали, коли вона дізналася про операцію, то наполягла, що скаже вам сама — так боялася, як ви це сприймете, — каже Барб, підводячи очі.

Боже, не дивно, що Стелла так одержимо прагне лишитися в живих. Ці люди втратили дитину, а потім — одне одного. Якби вона померла, мабуть, ще й розум би втратили.

Мій батько пішов до того, як мені стало гірше, а потім ще гірше, до того, як КФ позначився на моєму тілі. Він не міг піклуватися про хвору дитину і явно не витримав би мертвої. Але двох?

Дивлюся, як її батьки нарешті перезираються, по-справжньому дивляться одне на одного, і між ними запановує слізне мовчання.

Стелла постійно дбала про всіх нас. Про свою матір, про батька, про мене. Я ж постійно рахую дні до вісімнадцяти, коли стану дорослим і буду сам собі господар. Може, час уже мені поводитися відповідно. Час самому подбати про себе.

Я кліпаю, переводячи погляд на Барб, і її очі розширюються водночас із моїми.

Отакої. Я наче олень під прожекторами — не знаю, чкурнути з місця чи просто чекати невідворотного. Я надто довго вагаюсь, і вона підлітає до мене, хапає за руку й тягне коридором до ліфта.

— О чорт, не може бути.

Я мовчу, доки двері ліфта розходяться і вона втягує мене всередину.

Знов і знов тисне кнопку на третій поверх, хитаючи головою. Я буквально відчуваю, як вона випромінює гнів.

— Послухай, Барб. Я знаю, що ти злишся, але вона була налякана. Я просто мав відвідати її…

Двері зачиняються, і вона обертається до мене, чорніша за хмару.

— Ти міг убити її, Вілле. Позбавити будь-якого шансу на нові легені.

— Вона в більшій небезпеці під наркозом, ніж зі мною, — парирую я.

— Помиляєшся! — гримає Барб, коли ліфт уповільнює хід і спиняється, відчинивши двері.

Вона виривається з нього, а я слідом, гукаючи:

— Що таке, Барб?

— Тревор Вон і Емі Преслі. Юні фіброзники, зовсім як ти і Стелла, — каже Барб, розвертаючись на підборах обличчям до мене. — Емі надійшла до нас із B. cepacia.

Її очі серйозні, тож я притримую язика, перш ніж відпустити один зі звичних коментарів, і даю їй договорити.

— Я була молода, десь як Джулі. Новенька на цій роботі. Новенька в житті.

Вона дивиться повз мене, немов зазираючи в інший проміжок часу.

— Тревор і Емі були закохані. Ми всі знали правила. Жодних контактів, шість кроків дистанція. І я… — вона вказує на себе, — я дозволила їм порушити правила, бо хотіла, щоб вони були щасливі.

— І що, вони обоє померли? — питаю я, знаючи кінцівку ще до завершення розповіді.

— Так, — каже вона і нерухомо дивиться мені в очі, стримуючи сльози. — Тревор підхопив від Емі B. cepacia. Емі прожила ще десять років. А Тревор? Його викреслили з першочергового списку на трансплантацію, і прожив він ще два роки, і бактерія вбила його легені.

Чорт.

Я глитаю, переводячи погляд із неї на палату Стелли одразу за постом медсестер. Страшилки про все, що може статися з нами, фіброзниками, практично незліченні. Але те, що я почув зараз від Барб про Тревора та Емі, зовсім не здалося страшилкою.

— Це сталося під моїм наглядом, Вілле, — каже вона, вказуючи на себе і непохитно струшуючи головою. — Горіти мені в пеклі, якщо я дозволю цьому трапитися знову.

З цими словами вона розвертається і йде геть, відібравши в мене мову.

Я озираюсь і бачу По, який стоїть у дверях з непроникним обличчям. Він усе чув. Розтуляє рота сказати щось, але я жестом обриваю його. Іду прямісінько до своєї палати й гучно зачиняю за собою двері.

Беру ноутбук із тумбочки й сідаю на ліжко. Мої пальці зависають над клавіатурою, а тоді я шукаю це. «B. cepacia».

Слова вистрибують переді мною.

Зараження.

Ризик.

Інфекція.

Раз кашлянувши, раз доторкнувшись, я міг зруйнувати їй життя. Знищити будь-який її шанс на нові легені. Я міг спричинити біду Стеллі.

Мабуть, я це знав. Але не розумів по-справжньому.

Від думки про це в мене аж кістки ниють. Це гірше за операції, інфекції чи пробудження в погані ранки, коли ледве можеш дихати. Гірше навіть за біль від перебування з нею в одній кімнаті без можливості її торкнутися.

Смерть.

Ось хто я. Ось чим я є для Стелли.

Єдине, що гірше за неможливість бути з нею чи біля неї, — це жити у світі, де її взагалі нема. Особливо з моєї провини.

Розділ 15

Стелла

— Час прокидатися, люба, — каже голос із віддалі.

Голос мами, вже ближчий. Зовсім поряд зі мною.

Я глибоко вдихаю, і світ навколо стає чіткішим. У голові туман. Я кліпаю, коли перед очима проступає її обличчя. Поряд із нею стоїть тато.

Я жива. Мені це вдалося.

— Ось моя Спляча Красуня, — каже вона, і я мляво тру очі. Знаю, що тільки-но прокинулась, але я виснажена.

— Як почуваєшся? — питає батько, і

Відгуки про книгу За п’ять кроків до кохання - Рейчел Ліппінкотт (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: