За п’ять кроків до кохання - Рейчел Ліппінкотт

— Набери мене, коли будеш не під кайфом, — каже він, гнівно зиркаючи на мене, і дає відбій.

Я швиденько надсилаю повідомлення обом батькам, щоб їхали додому й трохи відпочили, бо вже пізній вечір і мені треба поспати трохи довше. Вони годинами тут стирчать — не хочу, щоб вони чекали мого пробудження, коли мають подбати про себе.

Проте обоє не згодні, і за кілька хвилин у двері стукають, і вони вдвох, разом, просовують голови в палату подивитись на мене.

Я неясно пригадую, що чула слово «ми» минулого разу, коли прокинулася. Уперше після смерті Еббі вони виступили єдиним фронтом.

— Як почуваєшся? — питає мама, всміхаючись мені й цілуючи в лоб.

Я сідаю, хитаючи головою.

— Слухайте, вам дійсно краще піти, ви тут уже…

— Ми твої батьки, Стел. Хоч ми й не разом, але все одно поряд із тобою, — каже тато, беручи мою руку й стискаючи її. — Ти завжди на першому місці. А в останні кілька місяців… ми явно цього не показували.

— Ці кілька місяців були важкі для нас усіх, — каже мама, обмінюючись із ним поглядом розуміння. — Але це не ти повинна втішати нас, так? Серденько, ми ж твої батьки. Понад усе ми хочемо, аби ти була щаслива, Стелло.

Я киваю. Такого я й за мільйон років не очікувала.

— До речі, — каже тато, падаючи на стілець біля мого ліжка. — Суп був дивовижний. Кажіть що хочете про їжу в кафетерії, але вони роблять офігенний сирний суп із броколі.

Ми з мамою переглядаємось, і наші усмішки поступаються утробному сміху, який я мушу стримувати, щоб уникнути болю від нової гастротрубки. Сум не минає, проте здається, що тягар на плечах хоч на крихту, але меншає. Я роблю вдих — дихати стало трохи легше, ніж довгий час до того. Може, зрештою, ця операція — не найгірше у світі.

Коли батьки йдуть, я засинаю ще на деякий час, і цей сон остаточно розвіює моє запаморочення. Прокинувшись за годину, я вже повністю вийшла з туману наркозу. Повільно сідаю, потягуюся — біль від операції пронизує бік і груди. Дія знеболювальних теж минає.

Я підіймаю сорочку, щоб подивитися. Шкіра досі запалена й болить після операції, але місце навколо гастротрубки вже має в мільйони разів кращий вигляд.

Мій погляд падає на розкладний букет, і я схвильовано всміхаюсь, обережно встаючи й глибоко вдихаючи. Повітря важко пробивається до легень і назад, і, щоб їм допомогти, я беру з тумбочки концентратор кисню, надягаю носову трубку і вмикаю його.

Я відповідаю Мії та Камілі, даючи їм знати, що прокинулась і хвилюватися не треба. Я наче заново народилася. Чи принаймні повернулася до колишніх тридцяти п’яти відсотків.

Лишилося розповісти їм, що сталося між моїми батьками. Але вони саме сідають у човен, та й мені треба бути деінде.

Перевдягаючись, я повільними, обережними рухами натягую пару легінсів і футболку-«варенку», яку подарувала Еббі, коли ми їздили на Великий каньйон. Кидаю погляд на себе в дзеркалі — темні кола під очима глибші, ніж були місяцями. Швиденько причісую волосся й стягую в акуратний хвіст, хмурячись, коли той виходить не таким гарним, як я сподівалася.

Знов розпускаю його, задоволено киваючи собі в дзеркалі, коли волосся м’яко розсипається по плечах. Узявши косметичку з низу шухляди, наношу трохи туші й блиску для губ, усміхаючись від думки, що Вілл побачить мене не лише живою, а й нафарбованою, і як роздивлятиметься своїми блакитними очима мої блискучі губи. Чи захоче він поцілувати мене?

Тобто ми ніколи цього не зможемо, але чи він захоче?

Я червонію, хитаючи головою, доки надсилаю йому коротке повідомлення з проханням зустріти мене в атріумі за десять хвилин.

Підтягнувши на плечі ремінь концентратора кисню, я рушаю коротким шляхом: ліфтом нагору, через міст до корпусу 2, а тоді знову вниз, сходами до атріуму, що займає всю задню половину будівлі. Сідаю на лаву, озираючи дерева й рослини навколо; кам’яний фонтан тихо дзюрчить позаду.

Серце нетерпляче калатає від думки, що побачу його вже за кілька хвилин.

Схвильована і стривожена, я дістаю телефон, перевіряючи час. Десять хвилин, як надіслала повідомлення Віллу, а його досі немає.

Надсилаю нове: «Я тут. Ти отримав моє повідомлення? Де ти?»

Минає ще десять хвилин. А потім ще.

Може, він спить? Чи, може, до нього прийшли друзі, й він не мав можливості зазирнути у свій телефон?

Я обертаюся, почувши, як відчиняються за мною двері, усміхаюся, рада нарешті бачити… По. Що тут робить По?

Він із серйозним обличчям дивиться на мене.

— Вілл не прийде.

— Що? — видушую з себе. — Чому не прийде?

— Не хоче тебе бачити. Він не прийде.

Не хоче мене бачити? Що? По простягає пачку носовичків, і я тягнуся по них, збентежено суплячись.

— Він просив переказати тобі, що цю маленьку пригоду між вами скінчено.

Шок і образа поступаються гніву, глибокому й щирому, який роздирає мене зсередини. Нащо він співав мені пісню Еббі перед операцією? Нащо прослизнув до передопераційної, ризикуючи бути впійманим? Нащо зробив мені саморобний букет квітів, якщо цю «маленьку пригоду» між нами скінчено?

Сльози смутку котяться по моєму обличчю, і я розриваю пачку носовичків.

— Ненавиджу його, — кажу я, сердито витираючи очі.

— Ні, це не так, — каже По, притуляючись до стіни й дивлячись на мене. Його голос м’який, але категоричний.

Я сміюся, хитаючи головою.

— Він, мабуть, добряче посміявся з ненормальної, схибленої на контролі з 302-ї, еге ж? Не хотів казати це сам, щоб пореготати мені в обличчя? Як не схоже на нього.

Я схлипую і змовкаю, бо навіть попри гнів відчуваю, що це не так. Безглуздя.

— Він у порядку? Щось сталося?

По хитає головою.

— Ні, нічого не сталося, — він робить паузу й дивиться мені за спину, де дзюркотить фонтан. — Гаразд, уточню, — він дивиться мені в очі. — Сталася Барб.

Він переповідає мені те, що випадково чув у коридорі: як Барб напосілася на Вілла через нас, як близькість може вбити нас обох.

Я навіть не даю йому договорити. Скільки ще мені жити в страху, як би чого не сталося? Усе моє життя обертається навколо нав’язливого режиму й відсотків, а оскільки я щойно з операційної, ризик, схоже, ніколи не знизиться. Кожну хвилину життя