За п’ять кроків до кохання - Рейчел Ліппінкотт

Нарешті глитає й трусить головою.

— Дуже мило, Вілле. Чуйно, як відбійним молотом.

— У кого є час на чуйність, Стелло? Точно не в нас…

— Припини! — обриває вона мене. — Припини нагадувати мені, що я помираю. Я знаю. Я знаю, що помираю.

Із серйозним обличчям хитає головою.

— Але я не можу, Вілле. Не зараз. Я маю протриматися.

Я ніяковію.

— Не розу…

— Я все життя помираю. Кожен мій день народження ми святкуємо як останній.

Вона трусить головою, і на її горіхових очах яскраво блищать сльози.

— Але тоді померла Еббі. Це мала бути я, Вілле. Усі були готові до цього.

Вона глибоко вдихає, наче цілий світ тягарем ліг їй на плечі.

— Мої батьки не переживуть, якщо я теж помру.

Її слова обрушуються на мене тонною цегли. Увесь цей час я помилявся.

— Режим. Від самого початку я гадав, що ти боїшся померти, але це зовсім не так, — говорячи, я спостерігаю за її обличчям. — Ти дівчина, яка помирає, але маєш провину, що вижила. Це повний вибух мозку. Як ти тільки живеш із…

— Жити — єдиний вибір, який я маю, Вілле! — різко обриває вона, встаючи й окидаючи мене гнівним поглядом.

Я встаю, не зводячи з неї очей. Бажаючи підійти ближче й заповнити собою простір між нами. Бажаючи струснути її, аби вона побачила.

— Але ж, Стелло. Це не життя.

Вона розвертається, натягує маску й рвучко рушає до дверей.

— Стелло, зачекай! Ну ж бо!

Я роблю кілька кроків слідом за нею, шкодуючи, що не можу просто дотягнутися й схопити її за руку — тоді я міг би владнати все.

— Не йди. Ми ж маємо тренуватись? Я замовкну, гаразд?

Двері з грюкотом зачиняються за нею. Чорт. Оце я справді лажанувся.

Озираюся й дивлюся на мат, на якому вона сиділа, хмурячись на порожнє місце, де вона щойно була.

І тут я усвідомлюю, що роблю те єдине, що весь цей час казав собі не робити. Я хочу того, чого ніколи не зможу отримати.

Розділ 11

Стелла

Я ривком відчиняю двері моєї палати. Малюнки Еббі зливаються в мене перед очима — увесь біль, уся провина, які я заштовхувала все глибше й глибше, підіймають свої огидні голови, від чого коліна підгинаються. Зіщулившись, опускаюся на підлогу й стискаю пальцями холодний лінолеум, чуючи, як дзвенить у голові мамин крик, зовсім як того ранку.

Я мала бути з нею в Аризоні у той вихідний, але в ніч перед вильотом мені так важко було дихати, що я мусила лишитися вдома. Я знов і знов вибачалася. Це мав бути її подарунок мені на день народження. Наша перша подорож, лише ми вдвох. Але Еббі тільки відмахнулася, міцно обійнявши мене й сказавши, що повернеться за кілька днів із такою кількістю фотографій та історій, що мені здаватиметься, наче я весь час була там із нею.

Але вона не повернулася.

Пам’ятаю, як почула дзвінок телефону внизу. Як схлипувала мама, як тато постукав у двері й сказав сісти. Щось сталося.

Я не повірила йому.

Я похитала головою й засміялася. Це був розіграш у дусі Еббі. Мав бути. Це неможливо. Такого бути не могло. Це я мала померти, задовго до них усіх. Еббі була практично втіленням слова життя.

Знадобилося аж три дні, щоб горе дійшло до мене. Лише коли наш зворотний рейс мав приземлитись, я зрозуміла, що Еббі справді не повернеться додому. Тоді я була засліплена. Два тижні поспіль пролежала в ліжку, забувши про віброжилет і режим, а коли прокидалася, не лише мої легені були ні на що не здатні. Мої батьки не могли розмовляти між собою. Навіть дивитися одне на одного не могли.

Я передбачала це задовго до того, як воно сталося. Я навчала Еббі, що робити, аби втримати їх разом, коли я помру. От тільки не очікувала, що самій доведеться це робити.

Я так старалася. Планувала родинні виходи у світ, готувала для них вечері, коли вони нічого не могли робити, крім як дивитися перед собою. Але це все ні до чого не привело. Якщо згадували Еббі, завжди скипала сварка. А коли ні, її присутність робила мовчання нестерпним. За три місяці вони розсталися. За шість — розлучилися. Розійшовшись на якомога дальшу відстань одне від одного й покинувши мене теліпатися посередині.

Але це не допомогло. Відтоді я живу наче вві сні, щодня зосереджуючись на тому, щоб не дати собі померти, аби втримати їх обох на плаву. Складаю списки завдань і перевіряю їх, намагаючись чимось себе зайняти, ковтаючи свої горе й біль, щоб моїх батьків не поглинали їхні.

І тепер, на додачу до всього, з-поміж усіх людей саме Вілл намагається повчати мене, що мені робити. Наче має якесь уявлення про те, що насправді означає жити.

А найгірше те, що єдина, з ким зараз хочеться говорити, — це Еббі.

Сердито витираю сльози тильним боком долоні, дістаю з кишені телефон і надсилаю повідомлення тому, хто — я знаю — зрозуміє.

«Загальна кімната відпочинку. Зараз».

Я думаю про всі ті малюнки у себе в кімнаті. Кожен — з чергової поїздки до лікарні разом з Еббі, яка тримала мене за руку. І ось тепер — три поїздки. Цілих три поїздки без жодного малюнка.

Пам’ятаю перший день, коли я приїхала до Сент-Ґрейс. Навіть якби я раніше не боялася, самого розміру цього місця вистачало, щоб приголомшити шестирічну. Великі вікна, апарати, гучні шуми. Я пройшла крізь вестибюль, намертво вчепившись у руку Еббі й так сильно намагаючись бути хороброю.

Мої батьки розмовляли з Барб і докторкою Гемід. Ще до того, як познайомилися зі мною, працівниці все робили, аби я з першої миті почувалася в лікарні Сент-Ґрейс як удома.

Але по-справжньому це вдавалося лише Еббі. Того дня вона подарувала мені три безцінні дарунки.

Першим був мій набивний ведмедик-панда Латка, дбайливо вибраний у подарунковій крамниці лікарні.

Другим був перший з багатьох малюнків — торнадо з зірок. Перша частина колекції «шпалер», яку я дістала від неї.

І доки мої батьки розмовляли з Барб про ультрасучасний заклад, Еббі побігла й знайшла мені ще один подарунок того дня.

Найкращий, що я отримала за всі роки у Сент-Ґрейс.

— Це, безумовно, вражає, — сказала мама, доки я стежила, як