У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
— Так, мій брат бачив його в ла Пе, — казав ще один, який збавив день у своєї коханки. — Ще хвалився, ніби фрак був для нього заширокий і сидів на ньому мішком.
— А камізелька?
— Камізельку він мав не білу, а бузкову і в пальмочки — блиск!
Для жовнірів (низоти, яка не мала уявлення про Жокей-клуб і зараховувала Робера лишень до категорії підофіцерів тяжко багатих, а саме тих, хто жив — зубожілий там чи не зубожілий — на широку стопу, мав чималі прибутки чи там борги і був гойний із солдатами), для тих Роберова хода, монокль, панталони, кепі, хоча вони в них і не бачили чогось аристократичного, мали свою Vary і свій інтерес. У цих ознаках вони розпізнавали характер, стиль, раз і назавше визначені для цього найпопулярнішого з підофіцерів, притаманну лише йому поведінку, зневагу до влади, — прямий наслідок, як вони гадали, його доброго ставлення до солдата. Вранішня кава в їдальні або полуденна сієста у ліжку смакували ще більше, коли «старший» частував лакому і ледачу компанію пікантною подробицею про Роберове кепі.
— Заввишки з мою скатку.
— Ну, це ти, «діду», загнув, не могло воно бути заввишки зі скатку, — перепиняв його ліценціат гуманістики (висловлюючись так, він прагнув показати, що він не «салака»; заразом, зважившись на такий спротив, він домагався, аби оповідач підтвердив те, що його захоплювало).
— Не могло бути заввишки з мою скатку! Ти що, міряв? Кажу тобі, підполковник так на нього витріщився, ніби хотів його запроторити на гауптвахту. А цей чортяка Сен-Jly хоча б вусом моргнув: сновигає туди-сюди, то опустить голову, то підведе, монокль знай пурхає. Побачимо, що скаже чотовий. Га, можебно — не скаже нічого, але, мабуть, це йому не сподобається. Але кепі — то ще квіточки. Здається, в місті їх у нього штук із тридцять.
— Звідки це тобі відомо, «діду»? Від нашого холерного вахмістра, ге? — допитувався молодий ліценціат, хизуючися тими новими граматичними формами, яких він набрався недавно і якими любив присмачувати свою мову.
— Звідки відомо? Від його джури, до лиха!
— От кому живеться, так живеться!
— Авжеж! Грошви у нього більше, ніж у мене, це річ певна! Та ще й Робер віддає йому всі свої речі і таке інше. Солдатського харчу йому замало. От наш Сен-Лу приходить у їдальню та й мовить кашоварові: «Годувати його од пуза, хай би це й влетіло у копієчку».
І ветеран надолужував беззмістовність своєї розповіді виразністю інтонацій, його пересічне наслідування справляло просто фурор.
З касарні я йшов на прогулянку, потім, як сонце сідало, перед побаченням із Робером та його друзями в тому готелі, де ми разом вечеряли, години зо дві відпочивав і читав у себе вдома. На ринковому майдані вечір клав на круті дахи замку рожеві хмаринки барви його цегли і зливався з ними, пом’якшуючи цегляний колір вечоровим тливом. Я відчував, як душа моя вся грає, і жоден мій порух не міг вичерпати цієї снаги; за кожним кроком моя нога, ступивши на вуличний брук, відскакувала, біля моїх стіп ніби виростали крила Меркурія. В одному водограї вода почервоніла, у другому стала опаловою під місячним сяйвом. Між фонтанами гуляли хлопці, репетували, бігали колом, слухняні якомусь наказові вечірньої години, як слухаються її стрижі й кажани. Обік готелю старовинні палаци й теплиця Людовіка XVI, де нині містилися ощадна каса та корпусна комендатура, були освітлені зсередини вже запаленими газовими лампочками, чиє тьмяно-золотаве світло тепер, коли ще не споночіло, добре поєднувалося з високими і широкими вікнами XVIII сторіччя, де ще не згас останній відсвіт заходу, подібний до ясного черепахового очіпка на голові, ледь підсвіченій рожевим, і це світло закликало мене до мого коминка та лампи, яка в тому крилі готелю, де я жив, самотньо змагалася зі смерком і ради якої я повертався ще перед пітьмою, з утіхою, ніби на підвечірок. У покої я зберігав ту саму повняву вражінь, що й надворі. Від неї так дивовижно надималися речі, які часто здаються нам пласкими й порожнистими, — жовте полум’я у коминкові, синясто-небесні шпалери, на яких вечір, ніби школяр, накреслив червоним олівцем спіралі, обрус із химерним візерунком на круглому столі, де на мене чекала десть паперу, каламар і Берґоттова повість — що відтоді ці предмети наче жили для мене якимось незвичайним життям, яке, як мені ввижалося, я зумів би з них викресати, щойно вони знов навинулися б мені під руку. Мені так радісно було думати про казарму, де я щойно був, та про крути-на-всі-боки — флюгер. Норець дихає крізь рурку, виведену на поверхню, так і для мене тим, що злучало мене зі здоровим життям, зі свіжим повітрям, була казарма, ця висока обсерваторія, що торувала над полями, проораними зеленою емаллю каналів. Тут, у цих складах та оселях я здобув коштовний привілей, який мені хотілося утримувати постійно, привілей заходити коли заманеться, з певністю, що мені тут завжди раді.
О сьомій я вбирався і йшов обідати з Сен-Лу до готелю, де він столувався. Я любив ходити туди пішки. Було темно, хоч око виколи. Починаючи з третього дня, тільки-но западала ніч, зривався крижаний вітер, звістуючи снігопад. Поки я йшов, усі думки мої, здавалося, мали зосереджуватися на дукині Ґермантській: адже я приїхав до Роберової залоги лише на те, щоб підступити до неї. Але спогади, гризоти не стоять на місці. Бувають дні, коли вони так даленіють, що ми ледве їх помічаємо, нам здається, що вони пішли геть. Тоді ми звертаємо увагу на інше. Вулиці сього містечка ще не були для мене (як там, де ми мешкаємо постійно) лише простими шляхами від місця до місця. Життя мешканців цього невідомого світу видавалося мені чудовим; часто освітлені шибки якогось будинку затримували мене надовго у нічній пітьмі, виставляючи перед
