У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

— Як я вам... тобі вдячен! Коли ж ви перейдете? Для мене це така втіха, що як вам не з руки, дайте спокій дукині Ґермантській, з мене досить, що ми на «ти».

— Я вчиню і те і те бажання.

— Ох, Робере! Послухайте, — озвався я ще раз до Сен-Лу під час обіду, — та й кумедна була ця наша недоладна розмова, я, зрештою, не знаю, навіщо я й зняв цю річ. Ви пам’ятаєте, про яку я говорив особу?

— Авжеж, пам’ятаю.

— Ви знаєте, про кого я мовлю?

— Даруйте! Чи ж я дурноверхий, з-за рогу мішком прибитий, недоумок?

— Ви не подаруєте мені її фотографії?

Я хотів світлину тільки позичити. Та розкривши рота, я злякався, прохання моє видалося неделікатним, але щоб не зрадити себе, я звернувся до Робера з іще зухвалішим, ще нахабнішим проханням, та ще так, ніби це було цілком натурально.

— Ні, я мушу спершу попросити в неї дозволу, — відповів Робер.

Він спалахнув на виду. Я зрозумів, що він має потайну думку і підозрює в такій думці й мене, що в коханні він не такий-то вже й мій спільник, і в моралі озиратиметься на задні колеса, і я зненавидів його.

А проте я був зворушений, коли побачив, що Робер у гурті друзів своїх ставиться до мене не так, як віч-на-віч. Його подвоєна ґречність мене б не розібрала, аби я знав, що вона зумис-на: але я відчував, що вона не вдавана, що вона складається з усього того, що він мовив про мене позаочі і що таїв у собі, коли ми були самі. Звичайно, я здогадувався, яку втіху дають йому наші розмови в чотири ока, але він цього майже не показував. Нині під час моїх реплік, якими він зазвичай смакував, не висловлюючи цього, він зиркав з-під ока на приятелів, аби побачити, чи справляють вони те вражіння, на яке він сподівався і яке мало б відповідати його попереднім відгукам про мене. Мати дебютантки не з такою непослабною увагою стежить, як вимовляє тиради її донька і як реагує публіка. Коли я кидав щось таке, з чого він, якби ми були самі, тільки усміхався б, він, боячись, що мене не зрозуміють, волав: «Як, як?», аби змусити мене повторити сказане і привернути увагу. І, обертаючись до інших, позирав на них зі щирим сміхом і мимоволі замечував їх веселістю, — того дня я переконався, якої він думки про мене і як часто він, мабуть, ділиться нею з приятелями. Отож-бо я ніби глянув на себе збоку, як той, хто вйчитає своє ім’я в газеті або побачить себе у дзеркалі.

Одного вечора мені захотілося розповісти досить комічну історійку про пані Бланде, але я прикусив язика, я згадав, що Сен-Лу її знає і що коли я заходився був її викладати йому назавтра по приїзді сюди, він урвав мене: «Ви вже оповідали мені це в Бальбеку». Тому я здивувався, бачачи, що він заохочує мене вести далі, запевняючи, що не знає цієї історійки і що йому кортить почути. Я сказав: «Ви, мабуть, забули, але зараз пригадаєте». — «Ба ні, присягаюся, ти помиляєшся. Ти мені її не розповідав. Катай!» І, поки точилася розповідь, він, увесь роз’ятрений, бликав захоплено то на мене, то на приятелів. Тільки коли я закінчив розповідь, серед дружного сміху товариства, я зрозумів, що йому хотілося, аби в його приятелів склалося гарне уявлення про мій розум, і що тільки тому він прикинувся, ніби вперше чує цю історію. Оце так дружба!

Третього вечора один з Роберових товаришів, з яким мені не випадало розмовляти досі, балакав зі мною довгенько; згодом я чув, як він упівголоса говорив Роберові про втіху, якої зазнав від нашої розмови. Справді, ми гомоніли цілий вечір, геть забувши про повні перед нами келишки з сотерном, відрубні від інших, затулені від них чудовими заслонами тієї виниклої між людьми симпатії, яка, якщо вона вільна від фізичного потягу, становить собою єдине почуття, де все тайнощі. Так само загадковим видалося мені у Бальбеку почуття, яке живив до мене в душі Сен-Лу, зовсім не пов’язане з інтересом, який мали для нього наші розмови, почуття, позбавлене якихось матеріяльних уз, незриме, невідчутне на дотик, а проте таке живе в ньому, наче флогістон, наче пальний газ, такий лоскітний, що Робер не міг про нього не говорити без усмішки. А може, було щось іще дивовижніше в симпатії, розквітлій тут на один вечір, — так розпустився б протягом кількох хвилин пуп’янок у теплі цього по-коїка. Я не стримався і спитав у Сен-Лу, чи правда, що його одруження з панною д’Амбрезак, як чув я у Бальбеку, річ вирішена. Він відповів, що не тільки нічого не вирішено, але навіть про це і не йшлося, що він не бачив цієї панни і в очі, що він не знає, хто вона. Якби я спіткав зараз когось із тих, хто говорив мені про Роберове женіння, він ознаймив би мені про те, що панна д’Амбрезак має побратися, але не з Сен-Лу, а Сен-Лу має побратися, але не з панною д’Амбрезак. Я вельми їх здивував би, нагадуючи їм, що вони пророкували щось зовсім інше, та ще й так недавно. А щоб ця невинна розвага тривала і множила неймовірні чутки, нарощуючи масу, чутка за чуткою, громадячи їх за кожним іменем, природа дала цим пустоплясам пам’ять тим коротшу, чим більша була їхня легковірність.

Сен-Лу оповідав мені про іншого свого товариша, який теж був тут і з яким вони щирували, бо вони лише двоє серед начальства виступали за ревізію процесу Дрейфуса.

— О! Він зовсім не те, що Сен-Лу, це фанатик! — заявив мені мій новий знайомий. — Він навіть не щирий. Спершу він доводить мені: «Треба почекати, там у штабі є одна людина, вона тонка, шляхетна, це генерал Буадефр, можна стати на його бік, хай тільки генерал скаже». Але коли він довідався, що Буадефр вірить у Дрейфусову вину, Буадефр став для нього нікчемою;