У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

коли я звик заходити до касарень, на саму думку, що пагорб тут, реальніший, навіть як я його не бачив, ніж бальбецький готель, ніж наш паризький дім, що про них я мислив нині як про відсутніх, як про небіжчиків, себто не вірячи в те, що вони існують, — на саму цю думку сяйні обриси горба, хай я іноді цього й не помічав, щоразу леліли над найбуденнішими моїми донсьєрськими вражіннями: якщо почати з першого ранку, то над приємним відчуттям тепла, яке розлив по моєму тілові шоколад, зготований Роберовим джурою в затишній кімнаті, що правила мені за оптичний центр для огляду пагорба (а ось уже пройтися по пагорбові, замість дивитися на нього, — це було мені зась через залеглий там туман). Увібравши в себе обриси пагорба, домішуючись до смаку шоколаду і насідаючи на всі мої думки, туман, навіть як я зовсім про нього не думав, просякав їх наскрізь, — так стійке і щире золото поєднувалося з моїми бальбецькими вражіннями, так надвірні сходи сусідніх кам’яниць, витесані з рудого пісковця, красили в сіре мої ком-брейські вражіння. Зрештою туман розтанув у ранковому світлі: сонце спершу намарне пускало в нього стріли, ті стріли лише гаптували його діямантами, але потім-таки взяло гору над мрякою. Згір’я могло тепер підставляти свою сіру хребтину промінню, а коли я за годину йшов до міста, те проміння вже надавало червіні листя на деревах, червіні та блакитові виборчих плакатів на мурах, чогось екстатичного, і цей екстаз пойняв мене самого і поніс блукати знічев’я вулицями, мало не підскакуючи з радощів та підспівуючи.

Але наступну ніч я мав перебути в готелі. І я знав наперед, що там на мене чатуватиме нудь. Цю нудь можна було порівняти з давучим запахом, яким мені з пелюшок пахли всякі нові покої, тобто загалом покої: у покоях, де я мешкав звичайно, мене не було, думки мої витали десь-інде, а замість себе саджали Звичку. Але я не міг передоручити цій не такій вражливій служебці клопотатися моїми вхідчинами, я приїздив на місце раніше за неї, і там мені треба було звести з оточенням оте моє «я», яке я віднаходив лише по літах перерви, але завжди таким самим, маленьким, так і не вирослим із комбрейських часів, з мого першого бальбецького приїзду; гніздячись верхи на валізі, воно тільки плакало невтішно.

Та я помилився. Журитись я не мав часу, бо в готелі не був ані хвилини сам. А все тому, що тут зберегли рештки палацової пишноти, і ця пишнота, зайва в новочасному готелі, позбавлена всякої практичної функції, жила нині тут окремішнім, дозвільним життям: безліч переходів, якими можна було безцільно блукати і які, зрештою, приводили на те саме місце, довгі, мов коридори, й оздоблені, мов вітальні, вестибюлі, які справляли вражіння не так частини помешкання, як місця, де мешкають люди, вестибюлі, які не можна було залічити до жодного номера, але які кружляли круг мого й притьмом зголошувалися взяти мене до свого гурту — щось на зразок сусідів, гульливих, але не галасливих, якихось залаштункових марюк минувшини, яким дозволено домувати без галасу біля дверей кімнат до винайман-ня і які щоразу, здибавшися зі мною, мовчки примилювалися до мене. Словом, уявлення про оселю як про простий футляр нашого теперішнього життя, нашої затули не лише від холоду, а й від чужого ока, зовсім не надавалося до цього житла, до цього ансамблю кімнат, таких самих реальних, як громада пожильців, кімнат, які були, щоправда, німі, але з якими, хоч-не-хоч, треба було, повернувшись, зустрічатися, які треба було або обходити, або вітати. Годі було не дивитися з пошаною, попри побоювання потурбувати, на велику вітальню, ще в XVIII сторіччі звиклу простиратися між карнизами зі старого золота, під хмарами, зображеними на плафоні. А ще прихильнішу цікавість будили малі покоїки, які, недбалі до якоїсь симетрії, незліченні, безтямні, тікали врозтіч аж до саду, куди так легко було втрапити трьома вищербленими сходинками.

Коли мені хотілося вийти або повернутися, не послуговую-чися ліфтом і не беручися парадними сходами, то інші сходинки, чорного ходу, вже занедбані, наставляли мені свої приступки, так гарно допасовані одна до одної, аж здавалося, ніби в їхній градації витримано ідеальну пропорцію, яка часто дає нам особливу чуттєву усолоду, коли ми помічаємо її в барвах, запахах чи смаках. Але щоб зазнати втіхи від сходження вгору та спуску вниз, мені треба було приїхати аж сюди, як колись я спізнав на альпійських плаях, що зазвичай непомітний процес дихання незмінно викликає райське відчуття. Вільготу від зусиль, даровану нам єдино речами, до яких ми звикли з дитинства, я відчув, як уперше рушив цими сходами, панібратськими до мене ще до нашого знайомства, наче вони ладні були передати мені виплекані, втілені в них чи не давніми панами, яких вони приймали щодня, солодощі не набутої ще мною звички, і ці солодощі могли б лише притупитися, якби і я оббувся зі сходами. Я відчинив кімнату, подвійні двері прибилися за мною, драпування впустило тишу, і мене порвало якесь заласне почуття владання нею; помиляється той, хто гадає, ніби прикрашений різьбленим мосяжем мармуровий коминок здатен лише репрезентувати мистецтво Директорії, — він давав мені тепло, а низенький фотелик на ніжках допомагав грітися так само вигідно, як би я сидів на килимі. Стіни стискали в обіймах покій, відмежовуючи його від решти світу, а щоб упустити всередину, замкнути всередині те, чого інакше йому бракувало б, вони розступалися перед книгозбірнею і приощадили закапелок з ліжком, обабіч якого гінкі колонки легко підтримували альковний плафон. А сама кімната у глибу продовжувалася двома ванькирчиками такої самої ширини, і в останньому висів на стіні — щоб напахтити благоуханням задуму, якої там шукали, — розкішний рожанець із зерен і рису. Двері, якби я їх не причинив, заходячи до цього найглухішого сховку, не тільки потроювали б його розмір, не псуючи, проте, його гармонії, і не тільки давали б моєму окові змогу милуватися на простір, потому як я натішився тіснотою, а й додавали б почуття вольниці до моєї насолоди самотою, самотою і далі не порушуваною, проте вже не відрубною. Альков цей виходив на дитинець, чиє приємне сусідство я радо відкрив назавтра, побачивши його замкненим — ніби гарну полонянку — між високих мурів без жодної прогалини. Там росло тільки двоє пожовклих дерев, обарв-люючи чисте небо в ніжний фіолет.

Перш