У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

мої очі правдиві й загадкові сцени неприступного для мене побуту. Десь геній вогню показував мені в пурпурових тонах картину шинку торгівця каштанами, де двоє підофіцерів, поклавши свої паси на стільці, різалися в карти, ні сном ні духом не відаючи, що чародій вичакловує їх із темряви, мов на театральному кону, у такому вигляді, як їх бачать очі невидимого їм переходня. В антикварній крамничці свічковий недогарок, кидаючи червоний відблиск на ритовину, обертав її в сангвіну, тоді як, змагаючися з тінню, яснота великої лямпи робила з грубого шкуратка тонкий сап’ян, обсаджувала стилет смарагдовими іскрами, клала на кепські копії, ніби час патину чи славетний майстер лак, щире золото, чинячи з цієї нори, напханої самим мотлохом, безцінного Рембрандта. Вряди-годи я кидав зір у глибину якогось просторого старосвітського помешкання з не-причиненими віконницями, де земноводні мешканці обох статей, щовечора повертаючись до життя в живлі іншому, ніж денне, поволі плавали у лої, який, ледь споночіє, безнастанно сочиться з резервуару лямп, виповнюючи апартаменти аж по береги їхніх камінних та шкляних стін, і в якому ці земноводні, пересуваючи свої тіла, творили оліїсті золотаві чорториї.

Я йшов далі й часто у траурному завулкові біля катедри, як колись дорогою до Мезеґлізу, мене зупиняла сила жаги; мені марилося, що ось-ось вирине жінка і вгонобить її; коли я нагло відчував, що в пітьмі манячить сукня, мене поймала така нестямна втіха, що я не міг припустити думки про незумисність її доторку, і намагався узяти в обійми злякану незнайомку. Цей готичний завулок був у моїх очах чимось таким реальним, що якби я міг здибати тут жінку й мати її, то годі було б не повірити, що нас із нею має поєднати антична сласність, хай би навіть ця жінка була звичайна вуличниця, яка виходить когось підчепити; флером таємниці її вгортали б зима, дика місцевість, кромішня пітьма і середньовіччя. Я марив про майбуття: намагатися забути дукиню Ґермантську здавалося мені жахливим, проте розумним і нині, нарешті, цілком здійсненним, ба навіть, легким. У цілковитій тиші цієї дільниці я чув балачки та регіт під-хмелених перехожих. Я спинявся, щоб позирнути на них, я дивився туди, звідки доходив галас. Проте чекати я мусив довго: навколишнє безгоміння було таке глибоке, що напрочуд виразно й різко долітали ще геть-то далекі згуки. Нарешті переходні пройшли, але не переді мною, як я гадав, а позаду мене. Чи то перехрестя і суточки між будинками викликали через відлуння акустичний обман, чи то важко було вгадати, звідки долинає звук невідомого походження, хай би там що, а я помилявся, визначаючи відстань і напрямок.

Вітер уже так і стругав. Він весь гороїжився і тужавів перед віхолою. Я повернувся на головну вулицю і скочив у трамвайчик, де на платформі офіцер — ніби нікого не бачачи — відповідав на салютування одороблів вояків, з розшмарованими стужею обличчями; у містечку, яке раптовий стрибок з осени в зиму відкинув далі на північ, ці обличчя наводили на думку про червоні капиці брейгелівських селюків, життєлюбних, гулящих і мерзлякуватих.

І саме в тому готелі, де я сходився з Робером та його приятелями і куди близькі святки стягали багато сусідського та чужого люду, як я пересвідчився, прошкуючи дитинцем, куди виходили пломінкі кухні, де крутилися на рожні курчата, де пеклися кабани, де ще живих омарів кидали у «вічний вогонь», як висловився го-тельник, була навала (гідна перепису людности у Віфлеємі, як його малювали старі фламандські майстри) прибульців, які купчилися громадками в дитинці й питали в господаря та його помічників (а ті охоче показували їм притулок деінде, якщо вони не видавалися їм досить «статечними»), чи можна тут дістати їжу та кімнату; а повз них шастали хлопці, тримаючи за шию шамотливу дробину. А в великій залі їдальні, якою я пройшов першого дня до малого покоіка, де мене очікував приятель, ішов бенкет теж євангельський, змальований зі старосвітською простодушністю та фламандською щедрістю, на думку про нього наводила безліч присмаченої й димучої риби, пулярок, тетеруків, бекасів, голубів, що їх приносили захекані гарсони, квапливо ковзаючи паркетом і ставлячи страви на величезного стола, де рибу і м’ясиво зараз же краяно і де — багато хто вже дообідував, коли я з’являвся — те і те громадилося неспожите, ніби надмір їства та поквапливість служників залежали куди більше, ніж від вимог клієнтів, від пошани до Святого Письма, сумлінно дотримуваного, але наївно ілюстрованого цими реальними подробицями, запозиченими з місцевого життя, а також від естетичної і релігійної потреби підкреслити пишноту свята багатством харчі та горливістю челяди. Один з-поміж них, стоячи в кінці їдальні, біля креденцю, про щось задумався; збираючись запитати його (єдиного з обслуги, хто здавався мені спокійним), у якому покої накрито нам столика, я простував між гарячими плитками, гарячими, щоб^е холонули полумиски для спізняйків (дарма що в центрі зали десерт тримав у руках здоровецький бовван, іноді спертий на качині крила — на позір з кришталю, а насправді з льоду, щодня гартованого розпеченим залізом руками кухаря-різьбаря в щиро фламандському дусі), йшов просто, ризикуючи зіткнутися із кимось і бути перекиненим, до цього служника, який здавався мені разюче схожим на особу, мальовану на полотнах релігійної тематики, з таким самим кирпатим, наївним і зле зображеним видом, чий задумливий вираз ніби свідчив про передчуття ще не запідозреного іншими дива Божої прияви. Додаймо, що (мабуть, з причини близьких свят) цього статиста супроводжував цілий небесний почет, набраний з-поміж херувимів та серафимів. Молодий ангол-музйка з білявим чубом, що облямовував його чотирнадцятилітнє личко, не грав, сказати по щирості, на жадному інструменті, він про щось думав, утупившись чи то в гонг, чи то в купу тарілок, тоді як янголи доросліші гасали по безкраїх гонах їдальні, женучи повітря безугавним маянням серветок, які кутастими крильми, як у примітивістів, буяли в них за плечима. Вибираючися з цих нечітко розмежованих теренів, затінених пологом пальм, де небесні служники справляли здалеку вражіння, ніби спускаються з емпіреїв, я торував собі шлях до окремого кабінету, де стояв Роберів столик. Там сиділо кілька його друзяк, завждішніх його співтрапезників; усе шляхта, за винятком двох-трьох міщухів, але таких, у яких «високородні» зі шкільної лави відчували своїх за духом і з якими залюбки сходилися, доводячи цим, що вони в засаді не вороги буржуа, навіть республіканців, і що їм залежить лише на тім, щоб ті мали чисті руки й ходили на месу. Коли я прийшов