У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

ніж лягти, мені закортіло вийти з кімнати, аби оглянути моє казкове царство. Довгий перехід помалу-малу відкривав мені все, чим можна було почастуватися в разі нічниць: фотель у кутку, спінет, на консолі блакитний фаянсовий горщик, повний цинерарій і в старосвітській рамі фантом бознаколишньої дами з синіми квітками в пудрованому волоссі та букетом гвоздик у руці. Коли я добрався до кінця, глуха стіна сказала мені простодушно: «А тепер повертай голоблі, ти ж бачиш: ти у себе вдома», пухнавий килим теж пробував розв’язати мені язика: як я не засну, то можу любісінько прийти сюди босоніж, а вікна без віконниць, повернуті в чисте поле, запевняли мене, що цілу ніч очей не склеплять і що мені вільно виходити з опочивальні о будь-якій порі без остраху когось обудити. За дверцятами в стіні тулилася маленька комірчина: утримувана переділкою і не годна втекти, вона розгублено чаїлася тут і злякано витріщалася на мене своїм овальним віконцем, синястим від місячного сяйва. Я ліг, але перина й коминкові колонки так поглинали мою увагу, як зроду не поглинало щось у Парижі, і я не міг віддатися звичному плинові марень. А що цей особливий стан уваги, захоплюючи сон і впливаючи на нього, змінює його, розкладає його по тих чи тих поличках наших спогадів, то образи моїх сонних марень тієї першої ночі зринали з пам’яти, зовсім відмінної від тої, якою звичайно живився мій сон. Якби навіть уві сні я спробував здатися на ласку своєї звичайної пам’яти, ліжко, до якого я не звик, а також остережлива чуйність, яка незмінно супроводжувала кожний мій рух, коли я перевертався в ліжку, здолали б завернути назад чи підтримати новий плин моїх марень. Зі сном діється так само, як із перцепцією світу надвірнього. Досить якоїсь зміни в наших призвичаєннях, як, глядь, — сон уже суцільна поезія; коли ми ще не встигли роздягтися, а сон уже здолав нас, то зміниться його тривалість, а сам він стане куди приємніший. Ми прокидаємось, ми бачимо, що на дзиґарі — четверта, допіро четверта ранку, а нам ввижається, ніби збіг цілий день, бо є кількахвилинний і несподіваний для нас сон, наче правосилою якогось Божого закону посланий нам із небес, великий і зуповний, як золоте берло цісаря. Вранці я потерпав уві сні, що дідусь давно вже готовий і що чекають на мене — час вирушати на Мезеглізь-ку сторону, аж це мене збудили полкові фанфари: кавалеристи щодня проїздили у мене під вікнами. Але десь двічі-тричі — і я нагадую про це тут, бо годі списати людське життя, якщо воно не скупається уві сні, в який життя пірнає і який щоночі оточує його так, як море оточує півострів, — перегорода сну була в мене досить опірна, аби витримати музичний удар, і я не почув нічогісінько. В інші дні сон відступав на хвилю, але моєї свідомости, ще затуманеної сном, — так для знечулених наркозом органів припікання спершу безболісне і тільки наприкінці вони відчувають його як легкий опік, — ледве торкалися гострі кінчики пищалок і пестили її наче невиразний і свіжий вранішній щебет; а по тій короткій перерві, коли тиша ставала музикою, тиша ця поверталася разом з моїм сном ще перше, ніж проходили драгуни, крадучи в мене останні пучечки з пишної китиці переливчастих звуків. І терен моєї свідомости, який черкнули галузки цього зела, був такий вузесенький, такий скутий сном, що коли Сен-Лу питав мене, чи чув я музику, я не міг ручатися, що фанфарні звуки мені не примарилися так само, як ті, що вчувалися мені вдень у найменшому вуличному галасі. Може, я чув їх єдино уві сні, потерпаючи, що вони мене збудять, або, навпаки, що не збудять, і тоді я не побачу церемонійного маршу. Взагалі, зі мною часто траплялося таке: я спав, а мені ввижалося, ніби мене збудив гамір, тож я ще годину марив, ніби-мене збудили, хоч насправді дрімав і снував на екрані свого сну з примарних тіней розмаїті видовиська, які гамір завадив мені дивитися, але химера яких і далі жила в мені.

Іноді ми здійснюємо в сонних мріях те, що мали б зробити вдень, здійснюємо по збоченню в сон, ідучи не тією путею, якою йшли б наяву. Снується та сама історія, тільки з іншим кінцем. Попри всесвіт, де ми живемо уві сні, такий незвичайний, що люди, які засинають на превелику силу, передусім намагаються вийти з нашого світу. Марно пролежавши із заплющеними очима кілька годин, розпачливо борючися з тими самими думками, що обсідають нас, коли очі наші розплющені, вони набираються отухи, як помічають, що остання хвилина була багата на розумування, суперечне з правилами логіки і з очевидністю теперішнього моменту; це коротке «потьмарення» означає, що брама відхилена і що вони, може, зараз утечуть від дійсности, прита-ковляться десь більш-менш далеко від неї, і це дасть їм більш-менш «добрий» сон. Але це вже неабиякий поступ — коли ми повертаємося плечима до дійсности і коли досягаємо перших челюстей, де відьми «самонавіювання» варять пекельне вариво вигаданих хвороб чи загострених нервових недуг і чатують на годину, коли напади, наснажені під час непритомного сну, зірвуться з такою силою, що сон урветься.

Неподалік звідти є сад-заказник, де, мов які дивовижні квіти, ростуть такі різні між собою сни: сон від дурману, від індійських конопель, сни від різних витяжок ефіру, сон від беладони, опію, валер’яни, квіти, не розповиті аж до дня, коли незнайомий обранець торкнеться до них, і вони розпукаються, і кілька годин поспіль розточуватимуть аромат неймовірних марень у його захопленій і подивованій душі. У глибині саду є монастирська школа, вікна відчинені, чути, як у школі повторюють на сон грядущий уроки, які учні знатимуть, щойно прокинувшись, а провісник пробудження, наш цокітливий внутрішній будик, так точно накручений нашою чуйністю, що коли наша клюшниця приходить нам сказати: «Вже сьома», то бачить нас уже на ногах. На темних стінах того покою, що дивиться у сни, покою, де безперервно докопується забуття любовних гризот, процес якого, швидко знову поновлюваний, часом уривають і нищать лихі привиддя минулого, висять навіть по нашому пробудженні спогади про сни, але такі отінені, що ми часто вперше помічаємо їх серед білого дня, коли їх випадком осяє промінь близької їм думки; деякі, — безхмарно ясні, коли ми ще спали, — вже так змінилися, що, не впізнавши їх, ми хапаємося сховати їх у сиру землю, як