Льонтом. Дороги і люди - Богдан Ославський

На кордоні перед брамою — втоптане пустище. Доріжка до неї нагадує фінішну пряму бігуна і з обох боків відгороджена бетонними бар’єрами. До одного з них ми й приперлися. Тут можна пробути довго. Платні туалети, бабці з кавами, чаями і сомсою — звична справа. Тут є все. Тут все — базар. Натовп, неспокій, паркан. На п’ятсот узбецьких сум, випадково знайдених у кишені, я купив чаю. На каву не вистачило, бо останні тутешні гроші у нас забрали ще вчора.

6 серпня, вечір

Отже, чай за п’ятсот сум. Добрий був чай. І один.

І добре, що тоді не було спекотно, бо ми не мали з собою води та й грошей, як я вже казав, не мали.

Бо за день до того ми їхали з молодим киргизьким водієм. Принаймні на його вантажівці зауважили номери Киргизстану, подумали, що, може, й за кордон перекине. Сам він для нас не був ні киргизом, ні узбеком, ніким. Ми не розуміли його мови і не могли її ідентифікувати. Він же не розумів нашої, ні англійської, ні російської. Кілька слів — не рахується. Вимогливе «деньги!» — не знання мови. А більше не мовив нічого.

Коли ми з ним їхали, Ланка показувала мені розбомблені хати і казала, що тут, мабуть, була війна, про яку ми нічого не знаємо. Пам’ятаю також, як ми тішилися, що втекли від узбека, котрий нас і посадив до цієї машини.

Узбек був господарем чайхани неподалік місця, де ми стояли, сподіваючись піймати щось по дорозі. Вийшов, аби познайомитися, але як розпитав, хто ми і звідки, то став не в міру гостинним. Причепився, коротше кажучи. Наполегливо переконував лишитися в нього, бо кордон усе одно вже зачинений, а так би заночували та й вдосвіта рушили далі. Ми вперто відмовлялися, мовляв, часу нема, треба їхати, чекають нас... Як завжди. Насправді, крім того, що хотілося до смеркання проїхати якнайдалі, ми думали, як чимскоріше здихатися цього типа. Трапляється. Попри доброту і начебто щирі наміри він був страшенно нав’язливий, а я таке зношу тяжко. Знаю, це погано, мені не на руку. Часто мудріше прийняти гостинність, ніж відмовитися від неї. Та коли уявляю собі, що доведеться годинами слухати й кивати головою, цьому опиратися (бо гість і маю бути ввічливим, вдячним), то волію ліпше ночувати надворі. Від гостинності до лагідного полону буває зовсім близько. Врешті, коли господар чайхани зрозумів, що ми таки не пристанемо на його пропозицію, залишився поруч і став зупиняти машини. Ми в той час думали, що він тільки відлякує водіїв, і молилися, аби нарешті вступився.

Коли ж зупинився той ніби киргизький молодик у рожевій футболці, наш благодійник взявся махати руками і кричати йому російською: «Помоги!» А до мене шепнув: «Он вам поможет».

Так і поїхали.

Запам’ятав не так водія, як його східну тужливу музику. Я тоді дивився на нас ніби збоку і бачив усе, як на екрані: немита смердюча пара з торбами, вантажівка, дорога, узбіччя, дерева, цей неперервний рух і села з напіврозвалени-ми хатами. Ті місця були війною недавно завершеною, такою, що нам пощастило не бачити її ні під час, ні якраз після. Війною минулою, яка була саме тут, де бавляться діти.

Мені й справді тоді було аж надто драматично. І в’їзд до кожної нової країни мимоволі тривожив. Тим більше, люди тут люблять лякати сусідами. У Росії або Казахстані: «Піймають вас басмачі і будете їм баранів пасти», «Я би ніколи так не поїхав. Це вони тут як раби, а там — господарі». Приїхали в Узбекистан — прекрасно! Почуваємо себе у безпеці. В Бухарі, для прикладу, ми ночували в наметі посеред міського парку. Десь у рідній Коломиї на таке би не зважився. Але їдемо далі — узбеки кажуть: «Ви на наших людей не дивіться й не думайте, що то всюди такі добрі. В Таджикистан я би не пхався, але вже як на то пішло, бережіться, бо:

— дикі

— заріжуть

— а жінку зґвалтують

— в них там воюють суніти з шиїтами

— возять наркотики з Афганістану

— і бідні; та й взагалі там нічого нема

І що би нам не казали, доброзичливість таджиків помічаємо ще на кордоні. Ті хлопці, хоча також із автоматами, але посміхаються, запевняють, що все в них о’кей. Зневажливо махають рукою у бік сусідів: «Тут вам не Узбекистан!» І таки-так, бо відразу, з першого ж міста — Інтер-нет, відносний достаток. Там, де мали би бути «дикі люди», які нас неодмінно «заріжуть», -цілком просунуті регіони Центральної Азії. Пізніше, з іншого боку кордону, узбеки мені й на це знайшли відповідь: «Ну, правильно, там, де ви були — узбеки живуть». А стосовно Таджикистану, то ми й справді проїхалися лише невеликим клаптем країни. Хто де живе і як там далі — не знаю. Сумніву немає в одному — тут у кожній країні про ближнє зарубіжжя розказують страшні речі. Це страх перед темрявою.

Отож я не схильний вірити таким розповідям, але в Киргизстан ми в’їздили стривоженими. Перше враження про країну склалося ще в Узбекистані: вантажівка, водій котрої першим від усіх і за всю дорогу вимагав грошей, мала киргизькі номери. Він не просив, чого з-поміж далекобійників годі було уявити, а кричав: «Деньги!» — і вимахував руками над головою. Ми заплатили, скільки тут нормально за пройдену відстань, а він скривив лице, витягнув з-під сидіння товсту паку узбецьких сум і, трясучи нею, показав, скільки хоче. Тоді віддали останні місцеві гроші й пояснили, що більше нема,