За п’ять кроків до кохання - Рейчел Ліппінкотт

«Так тримати, Міє!!!» І безліч смайликів з очима-сердечками.

Переводжу погляд і бачу, що мій кишеньковий записник досі лежить розгорнутий на сторінці з загальним планом. Мою увагу привертає пункт 27 «Побачити Сикстинську капелу з Еббі». Відкриваю ноутбук, і мишка зависає над блакитною текою з ярликом «Еббі».

Секунду я вагаюсь, а тоді клацаю на неї, й екран заповнює море фотографій, відео й художніх творів моєї сестри. Вмикаю відео з камери GoPro, яке вона надіслала мені два роки тому, — там вона балансує на вершині високого хиткого моста. На весь екран — запаморочлива відстань звідти, де вона сидить, до річки внизу. Течія під нею така сильна, що знесе все на своєму шляху.

— Очманіти можна, а, Стелло? — каже вона, розвертаючи камеру до себе й ще раз поправляючи свій ремінь безпеки. — Я подумала, тобі захочеться побачити, як воно!

Вона застібає шолом як треба, і ракурс відеокамери знову зміщується на край моста і довгої-довгої дистанції вниз.

— І я прихопила свого товариша зі стрибків! — вона підіймає мого набивного ведмедика-панду, який зараз біля мене, і міцно його стискає. — Триматиму його міцно, не хвилюйся!

А потім, навіть секунди не розмірковуючи, вона кидається з моста. Я разом з нею лечу крізь повітря, і її крики захвату гучно лунають у динаміках.

А тоді стається удар. Нас підкидає догори, на екрані з’являється морда панди, і голос Еббі, задиханий і запаморочений тим, як вона міцно стискає панду, вигукує:

— З Днем народження, Стелло!

Важко глитаючи, я зі стуком закриваю ноутбук, перекинувши бляшанку содової на тумбочці. Кола з шипінням розливається по всій стільниці й по підлозі. Чудово.

Нахиляюся підняти бляшанку, перестрибую через калюжу й дорогою в коридор жбурляю її у сміття. Проминаючи пост медсестер, бачу Барб, яка дрімає в кріслі, — голова звисає набік, рот злегка розтулений. Обережно відчиняю двері шафки прибиральниці, виймаючи з набитої мийними засобами полиці паперові рушники й намагаючись не розбудити медсестру.

Однак вона чує й підіймає на мене сонні очі.

— Ти надто багато працюєш, — кажу я їй, коли вона бачить мене.

Вона всміхається й розкриває обійми, як колись, коли я була менша і в мене траплявся важкий день у лікарні.

Я забираюся їй на коліна, мов дитина, та обвиваю руками її шию, вдихаючи знайомий, безпечний ванільний запах її парфумів. Поклавши голову їй на плече, я заплющую очі й удаю, що засинаю.

Розділ 10

Вілл

— Час цевафломаліну! — співає Джулі, відчиняючи мої двері наступного дня з пакетом ліків у руках.

Я киваю. Я вже отримав сповіщення від Стеллиного застосунку й пересів з-за столу на ліжко, де встановлена стійка для крапельниці, чекаючи на її прибуття.

Дивлюся, як Джулі підвішує пакет, беручи крапельницю та обертаючись до мене. Її погляд переноситься на портрет Стелли, намальований у залі для йоги й вивішений поряд із малюнком легень, який Стелла приколола над моїм столом. Кутики її губ трохи підіймаються, коли вона дивиться на нього.

— Мені подобається бачити тебе таким, — каже вона, дивлячись мені в очі.

— Яким — таким? — питаю, відтягуючи комір сорочки.

Вона підключає крапельницю до отвору в моїх грудях.

— Обнадієним.

Я думаю про Стеллу, і мій погляд зміщується на пакет з ліками цевафломаліну. Простягаю руку і м’яко торкаюсь його, відчуваючи вагу пакета в долоні. Експериментальні ліки такі нові. Ще надто нові, щоб знати, чим це все обернеться.

Це я вперше хоча б дозволяю собі подумати про таке… і це може бути небезпечно. Чи навіть по-дурному.

Не знаю. Плекати надії там, де йдеться про лікарню, не здається мені доброю ідеєю.

— А що, як не подіє? — питаю я.

Я не відчуваю жодної різниці. Принаймні поки що.

Стежу за пакетом із ліками, рівномірним крапанням препарату, що проникає в моє тіло. Я знов дивлюся на Джулі, і на мить ми обидва замовкаємо.

— А що, як подіє? — питає вона, торкаючись мого плеча. Дивлюся їй услід.

А що, як подіє.

Після крапельниці я обережно натягаю пару яскраво-синіх рукавичок, аби жоден ембріон B. cepacia вже точно не потрапив ні на що, чого може торкнутися Стелла.

Знову дивлюся на свій малюнок, зроблений раніше в залі йоги, й ретельно оцінюю його, знімаючи зі стіни.

Шарж, але це точно Стелла. У білому лікарському халаті, зі стетоскопом на шиї, сердито впирає свої карикатурні ручки в стегна. Примружившись, я оглядаю малюнок і усвідомлюю, що чогось бракує.

Ага!

Хапаю червоний, помаранчевий і жовтий олівці й домальовую вогонь, що виривається з її рота. Так значно реалістичніше. Сміючись сам до себе, беру конверт з манільського паперу, викрадений зі столу медсестер, вкладаю туди малюнок і виводжу на зовнішньому боці: «Усередині ти знайдеш моє серце й душу. Будь доброю».

Іду коридором до її кімнати, уявляючи, як вона відкриє конверт в очікуванні чогось глибокого й проникливого. Дивлюся в обидва боки, перш ніж підсунути конверт їй під двері, й притуляюся до стіни, прислухаючись.

Я чую її м’які кроки за дверима, чую, як вона натягує рукавички, а тоді схиляється й підбирає конверт. Тиша. Знову тиша. І нарешті — сміх. Справжній, щирий, теплий сміх.

Перемога! Іду назад коридором, насвистуючи, прослизаю в ліжко й хапаю свій телефон — пілікає FaceTime, і надходить дзвінок від Стелли, як я й сподівався.

Я відповідаю. З’являється її обличчя, рожеві губи всміхаються самими кутиками.

— Леді дракон? От сексист!

— Ну, пощастило тобі, що сказала: ніякої голої натури!

Вона знову сміється, дивлячись на малюнок, а тоді на мене.

— Чому карикатури?

— Вони підривні, розумієш? Зовні можуть здаватися легкими й кумедними, але мають ударну силу.

Я міг би розмовляти про це весь день. Якщо я нетямлюся від чогось, то саме від цього. У мене на тумбочці книга, де є кілька найкращих політичних карикатур з New York Times.

— Політика, релігія, суспільство. Гадаю, добре намальована карикатура може сказати більше, ніж слова, розумієш? Вона може змінити думки.

Стелла дивиться на мене, здивована, і нічого не каже.

Я знизую плечима, усвідомлюючи, яким нестерпним ботаном щойно себе виставив.

— Ну, я лише карикатурист-початківець. Що я там знаю.

Указую