Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

А зараз візьмемо перо, чорнило й напишемо йому, щоб вія негайно приїздив, — нарешті вказала вона.

Я… я вже написала йому сьогодні вранці,— спаленівши, призналася Емілія.

Бекі аж вереснула зі сміху.

— «Un biglietto, — заспівала вона, наче Розіна, — ессоїо quà!» — її пронизливі трелі покотилися луною по всьому буднику.

Вранці третього дня після цієї сценки, хоч надворі хлющів дощ і було вітряно, а Емілія цілу ніч майже не спала, дослухаючись до ревіння бурі і співчуваючи всім мандрівникам на морі й на суходолі, вона все ж таки встала рано й захотіла прогулятися з Джорджі по набережній. Дощ бий їй в обличчя, а вона походжала туди й назад і все дивилася на захід, на темну лівію обрію понад важкими валами, що з гуркотом і піною вдарялась об берег. І мати, і син майже не розмовляли: лише зрідка хлопець співчутливо й поблажливо озивався до своєї принишклої супутниці.

Сподіваюся, що вій не пустився в море в таку погоду, — мовила Еммі.

А я ставлю десять проти одного, що пустився, — заперечив хлопець. — Гляньте, мамо, дим пароплава! — І справді, на обрії з’явився димок. Так, але ж його могло не бути на борту, він міг не отримати листа, міг не захотіти… Сумніви й побоювання одні за одними заливали її неспокійне серденько, як хвилі, набігаючи, заливали набережну.

Слідом за димом на обрії з’явився й сам пароплав; він підпливав дедалі ближче, то занурюючись у воду, то здіймаючись на хвилях. Джорджі мав прекрасну підзорну трубу; він спритно навів її-на пароплав і почав стежити за його маневрами, даючи, як справжній моряк, відповідні коментарі. На щоглі пірса затріпотів сигнальний прапорець: «На обрії англійське судно», Я певен, що так само тріпотіло й серце Емілії.

Вона подивилася в трубу через плече Джорджі, але нічого не побачила: тільки якась темна пляма стрибала в неї перед очима. Джордж знов узяв трубу і спрямував її на пароплав.

Як він глибоко занурюється у воду, — сказав він. — Ось хвиля перекотилася черев палубу! На борту, крім стернового, є ще тільки двоє людей. Один лежать, а другий…другий у плащі з… Ура! Це Доб! — Хлопець-склав трубу й обняв матір.

Корабель швидко наближався. Коли вона рушили назустріч йому до пристані, в Еммі так тремтіли ноги, що вона насилу переступала ними.

Погода була така погана, що коли судно підійшло до пристані, на нього ніхто не вийшов дивитися; навіть з готелів майже ніхто не з’явився перехоплювати пасажирів, не сподіваючись, що вони прибудуть. Шибеник Джордж теж кудись подівся, тож коли джентльмен у старому плащі з червоною підшивкою ступив на берег, навряд чи хто бачив, що там відбулося. А відбулося, коротко кажучи, ось що.

Жінка в промоклому до рубця білому капелюшку й у шалі, простягнувши перед собою руки, підійшла до прибулого я за мить цілком зникла в згортках старого плаща; вона заходилася палко цілувати одну його руку, а другою, мабуть, він тулив її до свого серця (до якого вона майже досягала толовою) і підтримував, щоб вона не впала. Вона мурмотіла від плащем щось таке:-Вибачте… коханий Вільяме… любій, найдорожчий друже… — цмок, цмок, цмок, — і далі таку саму нісенітницю.

Вибравшись врешті з плаща і не відпускаючи Вільямової руки, Еммі глянула йому в обличчя. Воно було смутне, сповнене ніжної любові й жалю. Еммі зрозуміла його докір і похилила голову.

Довго вам треба було чекати, щоб покликати мене, кохана Еміліє,— сказав він.

— Ви більше не поїдете, Вільяме? — Ні, ніколи, — відповів він і ще раз пригорнув до серця цю дорогу йому істоту.

Коли вони виходили з митниці, звідкись вискочив Джорджі й націлив на них свою трубу, вітаючи Доббіна радісним сміхом. Дорогою додому хлопець танцював навколо них і виробляв шалені викрутаси. Джоз ще не встав, Бекі не з’являлася (хоч вона дивилася на них з-за завіси). Джорджі побіг поглянути, чи готовий сніданок.

Еммі, віддавши в передпокої свою шаль і капелюшок міс Пейн, кинулася розстібати Вільямові плаща і… з вашого дозволу, ми підемо разом з Джорджем подбати про сніданок для полковника. Корабель уже в порту. Доббін отримав приз, за який змагався ціле своє життя. Пташка нарешті залетіла. Ось вона щебече й воркує біля його серця, поклавши голову йому на плече й розпустивши легенькі крильця.

Це те, чого він просив щодня й щогодини протягом вісімнадцяти років. Те, за чим він тужив. Ось воно, вершина, кінець… остання сторінка третього тому.

Прощавайте, полковнику! Хай бог благословить вас, чесний Вільяме! Прощавайте, люба Еміліє. Зеленій знову, тендітна повитице, обвиваючись навколо могутнього старого дуба, до якого ти пригорнулася.

Може, з сорому перед ласкавою, простодушною істотою, що перша в житті стала на її захист, а може, з відрази до всяких сентиментальних сцен але Ребека, вдовольнившись тією роллю, яку вона вже зіграла в цій справі, не з’явилась на очі полковникові Доббіну та його дружині. «Невідкладні справи», як вона заявила, кликали її в Брюгге, куди вона й помандрувала, тому лише Джордж і його дядько були присутні на шлюбній церемонії. Після весілля, коли Джордж з батьками поїхали до Англії, місіс Бекі повернулася (лише на кілька днів), щоб розважити самітного старого парубка Джозефа Седлі. Він сказав, що воліє шити на континенті, й відхилив пропозицію оселитися разом з сестрою та її чоловіком.

Еммі дуже тішилась думкою, що вона написала листа своєму чоловікові до того, як прочитала Джорджеву записку і взагалі дізналась про її існування.

Я все це знав, — сказав Вільям — та хіба я міг скористатися такою зброєю проти пам’яті бідолахи? Того мені й було так боляче, коли ти…

Не нагадуй мені більше про той день! — вигукнула Еммі, і в голосі її забриніло таке щире каяття і покора, що Вільям змінив тему розмови й почав розповідати про Глорвіну й симпатичну стару Пеггі О’Дауд, з якими він сидів, коли отримав її благального листа.

Коли б ти не послала по мене, — додав