Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

Я… я перепрошую, пані,— мовив він, — але мушу попередити вас, що я прийшов сюди не як ваш приятель.

Фу! Що це ви в біса надумали? — стривожено вигукнув Джоз, який смертельно боявся сцен.

Цікаво, що майор Доббін має проти Ребеки? — мовила Емілія тихим, чистим, ледь тремтячим голосом і рішуче глянула на нього.

Я не потерплю такого в своєму домі! — втрутився Джоз. — Кажу вам, що не потерплю! Доббіне, прошу вас, сер, перестаньте! — Він озирнувся навколо, задрижав, дуже почервонів і, засопівши, рушив до своєї кімнати.

Любий друже, — мовила Ребека ангельським голосом, — вислухайте, що майор Доббін має проти мене.

Кажу ж я, що не хочу цього чути! — верескнув Джоз і, підібравши поли халата, вийшов. Залишились тільки дві жінки, — мовила Емілія. — Можете тепер казати, сер! — Вам навряд чи личить так поводитись зі мною, Еміліє,— гордовито сказав майор, — і ніхто мені не закине, що я нечемно ставлюся до жінок. Мене зовсім не тішить той обов’язок, що привів мене сюди.

Ну то прошу, швидше виконуйте його, майоре Доббіне, — мовила Емілія, дедалі дужче дратуючись.

Доббінове обличчя набрало не дуже приємного виразу, j коли вона почала говорити таким владним тоном.

Я прийшов сказати… і оскільки ви лишилися тут, місіс Кроулі, то мені доведеться казати у вашій присутності… що я вважаю вас… що вам не личить перебувати в родині моїх друзів. Жінка, що розлучилася зі своїм чоловіком, що подорожує під чужим прізвищем і відвідує публічні азартні ігри…

Я приїхала туди на бенкет! — крикнула Бекі…не зовсім відповідне товариство для місіс Осборн та її сина, — вів далі Доббін. — І я можу додати, що тут є люди, які вас знають і заявляють, що їм відомі такі речі, про вашу поведінку, про які я навіть не хочу говорити в присутності… в присутності місіс Осборн.

Ви вибрали дуже скромний і зручний вид обмови, майоре Доббіне, — сказала Ребека. — Ви мене звинувачуєте в тяжких злочинах, яких, властиво, не назвали. В чому вони полягають? Я невірна своєму чоловікові? Неправда! — Хай хто завгодно спробує довести це — хоч би й ви! Моя честь така сама незаплямована, як і честь найлютішого-мого ворога, що будь-коли оббріхував мене. Чи, може, ви звинувачуєте мене в тому, що я бідна, самітна й нещасна? Так, я винна в цих злочинах, і мене карають за них щодня. Пусти мене, Еммі. Варто лише уявити, що я тебе не зустрічала, і мені сьогодні не буде гірше, ніж було вчора. Варто лише уявити, що ніч минула і бідолашна мандрівниця знов вирушила в дорогу. Пам’ятаєш ту пісеньку, що ми співали в давні, милі часи? Відтоді я й блукаю по світу… відштовхнута, вбога, зневажувана за своє лихо і ображувана тому, що мене нікому захистити. Пусти мене, моя присутність тут заважає планам цього джентльмена.

Так, пані, заважає,— сказав майор. — Коли я в цьому домі маю якусь владу…

Ніякої влади ви тут не маєте! — перебила його Емілія. — Ти залишишся в мене, Ребеко. Я тебе не кину через те, що всі тебе переслідують, і не ображу через те, що… що майор Доббін надумав тебе ображати. Ходімо звідси, люба. І вони з Ребекою рушили до дверей.

Майор відчинив їх. Та коли дами проходили, він узяв Емілію за руку й мовив: Залишитесь, будь ласка, на хвилину, мені треба поговорити з вами.

Він хоче говорити з тобою за моєю спиною, — з виглядом мучениці сказала Бекі.

Емілія у відповідь взяла її за руку.

Присягаюся честю, що я маю намір говорити не про вас, — мовив Доббін. — Верніться, Еміліє.

І вона повернулася. Доббін уклонився місіс Кроулі, зачиняючи за нею двері.

Емілія дивилася на нього, прихилившись до дзеркала. Обличчя й губи в неї побіліли.

Я був дуже схвильований, коли щойно говорив, — почав він, трохи помовчавши. — І дарма сказав про свою владу у вашому домі.

Атож, — сказала Емілія; зуби в неї цокотіли.

Принаймні я маю правд на те, щоб мене вислухали, — повів далі Доббін.

Дуже великодушно нагадувати мені, що ми вам багато чим зобов’язані,— відповіла вона.

Право, яке я маю на думці, дав мені батько Джорджа, — сказав Вільям.

Так, а ви образили його пам’ять. Учора. Ви й самі знаєте. І я вам ніколи цього не прощу. Ніколи! — заявила Емілія. Тремтячи з гніву і хвилювання, вона кидала в нього цими короткими фразами, мов каменями.

Невже ви й справді так думаєте, Еміліє? — сумно мовив Вільям. — Невже ці слова, сказані зопалу, можуть переважити відданість, яка тривала ціле життя? Я гадаю, що нічим не образив пам’яті Джорджа, і якщо вже нам почати обмінюватись докорами, то я принаймні не заробив жодного від його вдови і матері його сина.

Поміркуйте про це потім… на дозвіллі, і ваше сумління відкине це звинувачення. Воно вже й тепер відкидає його! — Емілія похилила голову.

Не мої вчорашні слова так вас схвилювали, — повів далі він. — Це був тільки привід, Еміліє, або я дарма кохав вас і спостерігав за вами п’ятнадцять років.

Хіба за цей час я не навчився читати ваші почуття й заглядати у ваші-думки? Я знаю, на що здатне ваше серце: воно може віддано чіплятися за спогад і плекати мрію, але не вміє від чувати такої прихильності, якої заслуговує моя любов і яку я б здобув у великодушнішої за вас жінки. Ні, ви не варті кохання, яке я вам дарував. Я весь час знав, що винагорода, задля якої я змагався ціле своє життя, не варта такого зусилля, що я був просто дурнем, якого засліпило кохання і який прагнув виміняти за свою вірність і запал мізерні залишки вашої любові. Я кидаю цей торг і відступаю. Я вас ні в чому не звинувачую. Ви дуже добрі і зробили все, що могли, але ви нездатні… нездатні піднятися до висот