Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

Розділила б жінка з величнішою, ніж у вас, душею. Прощавайте, Еміліє. Я спостерігав за вашою боротьбою. Треба її кінчати. Ми обоє стомилися від неї.

Емілія заніміла, перелякана тим, що Вільям так раптово розірвав пута, якими вона його тримала, і заявив про свою незалежність і перевагу. Він так довго лежав біля її ніг, що сердешна жінка вже звикла його топтати. Вона не хотіла виходити за нього заміж, але хотіла тримати біля себе. Не хотіла нічого давати йому, але хотіла, щоб він віддавав їй усе. В коханні часто укладають такі угоди.

Вільямів напад розбив і знищив Емілію. її ж атака ще раніше була відбита.

Чи це означає, Вільяме… що ви… що ви їдете геть? — запитала вона.

Він невесело засміявся.

Я вже раз їхав і повернувся за дванадцять років. Ми тоді були молоді, Еміліє.

Прощавайте. Я згаяв чималу частину свого життя на цю гру.

Поки вони розмовляли, двері в кімнату місіс Осборн були прочинені: Бекі трималася за дужку й повернула її тієї миті, коли Доббін відпустив, тому вона чула кожне слово з їхньої розмови. «Яке в цього чоловіка добре серце, — думала Ребека, — і як безсоромно бавиться ним ця жінка!».. Вона захоплювалася Доббіном і не мала на нього зла за те, що він виступив проти неї. То був відвертий, чесний хід. «Ох, — зітхнула вона, — якби я мала такого чоловіка, як він, — обдарованого серцем і розумом! Я б не подивилася, що в нього великі ноги!..» І, швидко зміркувавши, вона побігла до своєї кімнати й написала Доббінові записку, благаючи його залишитись на кілька днів… відкласти від’їзд… вона могла б прислужитися йому в справі з Е.

Розмова закінчилась. Ще раз бідолашний Вільям дійшов до дверей і вже не вернувся. А вдовичка, що зчинила всю цю бучу, домоглася свого, здобула перемогу, і їй залишалось тільки досхочу натішитись нею. Нехай дами позаздрять її тріумфові.

У романтичну пору обіду з’явився містер Джорджі й знов звернув увагу на те, що Доб відсутній. За столом панувала мовчанка. Джозів апетит не зменшився, зате Еммі не взяла в рот ані шматочка.

Після обіду Джорджі розташувався на підвіконні величезного старовинного вікна, що опукло виступало зі стіни й одним боком виходило на Ринкову площу, де стояв готель «Слон», його мати щось старанно робила поряд. Раптом хлопець помітив якийсь рух перед будинком майора по той бік вулиці.

Гляньте! — вигукнув він. — Он Добів ридван… його викочують з подвір’я.

«Ридваном» звали Добів екіпаж, куплений за шість фунтів стерлінгів, з якого всі вони завжди сміялися. Еммі стрепенулася, але нічого не сказала.

Ти ба! — вів далі Джорджі.— Френсіс виходить з валізами, а Кунц, сліпий на одне око форейтор, веде трьох Schimmels. /Сивих коней (калічена чім.)/. Ви гляньте на його чоботиська й жовту куртку… ото проява! Що? Вони запрягають коней у Добів екіпаж. Він кудись їде? — Так, — сказала Еммі,— він вирушає в подорож.

Вирушає в подорож? А коли він повернеться? — Він… він не повернеться, — відповіла Еммі.

Не повернеться? — вигукнув Джорджі і схопився з місця.

Сидіть, сер! — гримнув на нього Джоз.

Сиди, Джорджі,— сказала й мати. Обличчя в неї було дуже сумне.

Хлопчик залишився, але почав неспокійно крутитися по кімнаті. Він ставав коліньми на підвіконня, знов зіскакував, всім своїм виглядом виказуючи нетерплячість і зацікавлення.

Коні були запряжені, багаж прилаштований. Френсіс вийшов з будинку, несучи зв’язані докупи шпагу, ціпок і парасольку майора й поклав їх у карету. Потім виніс скриньку з письмовим приладдям та бляшану коробку з трикутним капелюхом і поставив їх під сидіння. Наостанці він з’явився з старим, поплямованим синім плащем з червоною камлотовою підшивкою, що не раз укутував свого власника за ці п’ятнадцять років і hat manchen Sturm erlebt /Пережив немало бур (нім./), як співалося в популярній пісні тих часів. Він був куплений для ватерлооської кампанії і захищав від холоду Джорджа та Вільяма після нічної битви під Катр-Бра.

З’явився старий Бурке, господар будинку, тоді Френсіс ще з якимись пакунками…

останніми пакунками… тоді майор Вільям. Бурке хотів поцілувати його. Майора обожнювали всі, з ким він мав якісь стосунки. Йому насилу пощастило уникнути тих виявів прихильності.

Їй-богу, я таки піду! — вигукнув Джордж.

Передай йому оце, — мовила Бекі, далеко не байдужа до того, що відбувалося на вулиці, й тицьнула хлопцеві в руку якийсь папірець.

Той кинувся стрімголов сходами вниз і миттю перебіг вулицю. Жовтий форейтор уже легенько поляскував батогом.

Вільям, звільнившись від обіймів господаря, сів уже в екіпаж. Джордж вскочив туди слідом за ним, обхопив (вони побачили з вікна) його руками за шию і засипав запитаннями. Тоді пошукав рукою в кишені жилета й простяг йому записку. Вільям досить квапливо схопив її і розгорнув тремтячими руками, та вираз його обличчя відразу ж змінився, він розірвав папірця навпіл і викинув з екіпажа. Потім поцілував Джорджі в голову, і той з допомогою Френсіса зліз додолу, витираючи кулаками очі. Він все ще очікував, тримаючись за дверці.

Fort, Schwager!/ Рушай, фурмане! (Нім.)/ — Жовтий форейтор гучно ляснув батогом, Френсіс скочив на передок, коні рушили, і Доббін похилив голову на груди. Він так і не підвів її, коли проїздив попід Еміліїними вікнами. А Джорджі, залишившись сам на вулиці, на очах у всіх голосно заплакав.

Вночі покоївка Еммі почула, як він знов плакав, і принесла варення з морелей, щоб потішити його. Вона також поплакала разом з ним. Усі вбогі, всі скромні, всі чесні й добрі люди, що знали майора, любили цього ласкавого й простого чоловіка.

А щодо Еммі, то хіба вона не виконала свого обов’язку? їй на втіху залишився портрет Джорджа.

Розділ LXVII У ЯКОМУ ЙДЕТЬСЯ ПРО ЗВИЧАЙНІ РЕЧІ: НАРОДЖЕННЯ, ОДРУЖЕННЯ, СМЕРТЬ

Хоч у Ребеки й був таємний план, за яким щире Доббінове кохання мало дістати винагороду, ця