Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Другого разу Джоз прочитав коротке повідомлення: «Майор Доббін прибув до *** полку в Чатем»; потім він оголосив звіт про відрекомендування при дворі полковника сера Майкла О’Дауда, кавалера ордена Лазні, леді О’Дауд (яку відрекомендовувала місіс Моллой Мелоні з Белімелоні) і міс Глорвіни О’Дауд (яку відрекомендовувала леді О’Дауд). Невдовзі після цього прізвище Доббіна з’явилося в списку підполковників, тому що старий маршал Тіптоф помер під час переїзду *** полку з Мадраса і король ласкаво зволив перевести полковника сера Майкла О’Дауда, після повернення до Англії, в чин генерал-майора, доручивши йому й далі очолювати славетний полк, яким він так довго командував.
Про деякі з цих подій Емілія вже знала. Листування між Джорджем та його опікуном аж ніяк не припинялося. Після свого від’їзду Вільям раз чи двічі написав навіть самій Емілії, але невимушено холодний тон тих листів остаточно переконав сердешну жінку, що вона втратила над ним владу й що Доббін, як він сам казав їй, став вільний. Він покинув її, і вона була нещасна. Згадки про його незліченні послуги, про високі й ніжні почуття поставали перед нею і дорікали їй удень і вночі. Еммі, за своїм звичаєм, без кінця роздумувала про них і тепер уже розуміла, яке чисте й гарне кохання вона знехтувала, й докоряла собі за те, що відкинула такий скарб.
Авжеж, той скарб пропав. Вільям його весь витратив. Він уже не кохає Емілію, думав він, так, як кохав раніше. І ніколи не покохає. Почуття, яке він пропонував їй протягом багатьох років, не можна відкинути, розбити па друзки, а тоді склеїти так, щоб не видно було тріщин. Мала безтурботна тиранка саме так розбила його кохання. «Ні,— знов і знов міркував Вільям, — я сам себе дурив і втішав марною надією. Якби вона була гідна того кохання, що я їй пропонував, то давно б відповіла на нього. Це була наївна помилка. Та хіба все наше життя не складається з таких помилок? І якби я навіть домігся свого, то чи не розчарувався б другого ж таки дня після перемоги? Чого ж мучитися й соромитись своєї поразки?»-Чим більше Доббін думав про цю довгу пору свого життя, тим чіткіше бачив, як він помилявся.
Впряжуся знов у ярмо, — казав він собі,— й виконуватиму свій обов’язок на тому місці, яке небо захотіло визначити для мене. Стежитиму за тим, щоб у рекрутів були вичищені як слід ґудзики і щоб сержанти не робили помилок у звітах.
Обідатиму в офіцерській їдальні й слухатиму небилиці нашого лікаря-шотландця. А коли постарію і занепаду на силі, вийду на пенсію на половину платні, і мої підтоптані сестри сваритимуться зі мною.
«Ich habe gelebt imd geliebet», як каже дівчина у «Валленштейні». Я пропаща людина. Сплатіть рахунок і дайте мені сигару, Френсісе, а ще довідайтеся, що йде сьогодні в театрі. Завтра міг відчалюємо на «Батавці».
Цю промову, з якої Френсіс чув тільки два останні речення, Доббін виголосив, ходячи туди й сюди по Боомп’єс у Роттердамі. «Батавець» стояв у порту. Доббінові було видно те місце на юті, де він сидів з Еммі на» початку своєї щасливої подорожі. Що Дому хотіла сказати та місіс Кроулі? Ет, байдуже! Завтра, він уже буде в морі, плистиме в Англію — додому, до своїх обов’язків! — З початком липня невеличке придворне товариство Пумпернікеля розпадалося: члени його, як заведено в німців, роз’їздились по численних курортах, де вони пили мінеральні води, каталися на віслюках, хто мав гроші і бажання, — грали в азартні ігри в редуті, з сотнями таких самих курортників переїдалися за табльдотом і так гаяли літо. Англійські дипломати їздили в Тепліц і Кіссінген, їхні французькі суперники замикали свою diancellerie /Канцелярію (франц)/ і мчали на свій улюблений Гентський бульвар. Найясніша можновладна родина також вирушала на води або усамітнювалась у своїх мисливських володіннях. Виїздили всі, хто хоч трохи претендував до приналежність де вищою світу, і з ними, звичайно, й придворний лікар доктор Тлаубер та його дружина-баронеса. Купальний сезон найприбутковіший у докторовій практиці: він поєднував приємне з корисним і, здебільшого вибираючи Остенде, куди набивалося багато німців, лікувати себе і свою дружину «занурюванням», як він казав, у море.
Багатий пацієнт Джоз був для Глаубера справжньою дійною коровою, і він дуже легко вмовив бенгальця пожити літо в цьому огидному портовому місті задля здоров’я самого Джоза і здоров’я його чарівної сестри, яке справді дуже підупало. Еммі було байдуже, куди їхати. Джорджі застрибав з радощів, коли почув; що вона вирушають у дорогу. Бекі, певна річ, також їхала з вами, зайнявши четверте місце в чепурній кареті, яку собі придбав. Джоз; двоє служників приліпилися на передку. Бекі трохи побоювалась, що може зустріти в Остенде друзів, яким недовго буде розповісти про неї всякі негарні речі. Але дарма! Вона досить сильна і не дасть себе скривдити. Вона знайшла собі такий міцний якір в особі Джоза, що тільки неабияка буря могла б зірвати її з місця.
Випадок з портретам-доконав бенгальця. Бекі зняла зі стіни свого слона і сховала його до скриньки, яку їй колись давно подарувала Емілія. Еммі також вирушила в дорогу зі своїми «парами» — двома портретами, — і нарешті товариство розташувалося в дуже дорогому й незручному готелі в Остенде.
Тут Емілія почала приймати морські купелі, намагаючись узяти з них якусь користь; і хоч десятки людей, знайомих з Бекі, проходили повз неї, не кланяючись, місіс Осборн, що всюди з’являлася разом з нею і нікого тут не знала, й гадки не мала про таке ставлення до своєї приятельки, яку вона розважно взяла собі в компаньйонки; сама ж Бекі не вважала за потрібне пояснювати їй, що відбувається перед її невинними очима.
А втім, декотрі знайомі місіс Родон вітали ї досить радо— може, навіть з більшою радістю, ніж вона того бажала. Серед
