Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Крім того, майор, їдучи, забув свої рукавиці; і ось Джорджі, порпаючись якось у материній скриньці, знайшов ті рукавиці, рівненько складеними й схованими в так званій потайній шухлядці скриньки.
Не цікавлячись товариством і дуже нудьгуючи на бенкетах, Еммі більше любила вечорами вирушати на довгу прогулянку з Джорджі (на той час Ребека залишалася з Джозом)., і тоді мати й син провадили такі розмови про майора, що навіть хлопчик не міг стримати усмішки. Емілія казала йому, що, на її думку, кращої людини за майора Вільяма немає в світі,—він найшляхетніший, найласкавіший, найвідважніший і найскромніший. Знов і знов вона (розповідала йому, що вони геть усе завдячують великодушній увазі свого ласкавого приятеля, що він їм допомагав у годину скрути і горя, піклувався про них, коли всім іншим було до них байдуже, що всі його товариші вихоплювались ним, а сам він ніколи жодним словом не згадував про свої подвиги, що батько Джорджі довіряв йому більше, ніж будь-кому іншому, і що добрий Вільям завжди його підтримував.
Коли твій дідо був ще хлопчиком, — казала вона, — він часто розповідав мені, що Вільям ще в школі заступився за нього перед одним розбишакою. І відтоді вони завжди приятелювали, аж до останнього дня, коли твій любий тато поліг у бою.
А Доббін убив того чоловіка, що вбив тата? — запитав Джорджі.— Певне, що вбив, або вбив би, якби спіймав його, правда, мамо? Коли я стану солдатом, то ненавидітиму французів! Ось побачите! — За такими розмовами здебільшого й минав той час, коли вони були разом.
Простодушна жінка зробила хлопчика своїм повірником. А він любив Вільям а так само, як і всі, хто його добре знав.
До речі, місіс Бекі, щоб не відставати у вияві почуттів, і собі повісила в кімнаті портрет, чим здивувала й насмішила багатьох своїх знайомих і дуже втішила оригінал, яким був не хто інший, як наш знайомий Джоз. Ощаслививши родину Седлі своєю появою в них, Бекі, яка прибула туди з надзвичайно скромним, щоб не сказати, мізерним багажем, мабуть, соромилася непоказного вигляду своїх валізок та коробок і тому часто згадувала про залишені в Лейпцигу речі, звідки їх мали переслати сюди. Сину мій, коли мандрівник увесь час говорить про свій розкішний багаж, який випадково виявився не з ним, — стережися його! В дев’яти випадках з десяти то шахрай.
Ні Джоз, ні Еммі не знали цього важливого правила. Для них, мабуть, не мало значення, чи справді в Бекі є багато гарних суконь у її відсутніх валізах. Та оскільки теперішні її убори були дуже приношені, Еммі забезпечувала товаришку речами зі своїх запасів або водила до найкращої в місті кравчині й там замовляла їй усе необхідне.
Тепер, будьте певні, Бекі вже не носила порваних комірців і збляклого шовку, що сповзав з плечей. Зі. зміною життєвих обставин вона змінила й свої звички — закинула баночку а рум’янами перестала вживати збудник, до якого була звикла, чи принаймні вдавалася до нього тільки у виняткових випадках — наприклад, коли Джоз літніми вечорами, поки Еммі з сином були на прогулянці, вмовляв її випити чарку грогу. Та якщо Бекі суворо обмежувала себе, то зовсім інакше поводився негідник Кірш, провідник: його не можна було відірвати: від пляшки, і він ніколи не знав, скільки випив, приклавшись до неї. Часом він сам дивувався, чого так швидко меншав французького коньяку в містера Седлі. Та облишмо цю делікатну тему. Бекі, мабуть, зловживала напоями куди менше, ніж до свого переїзду в порядну родину.
Нарешті з Лейпцига прибули ті скрині, що ними Бекі хвалилася, — їх було три, але зовсім не великих, і не гарних. Та й щось не видно було, щоб вона витягала з тих скринь якісь сукні чи оздоби. З однієї скриньки, де зберігалася купа різних паперів (то була та сама скринька, в якій шалено порпався Родон Кроулі, шукаючи схованих грошей Ребеки), вона врочисто дістала якийсь малюнок, пришпилила його на стіну в своїй кімнаті, й підвела до нього Джоза. То була сцена зі східного життя: портрет якогось чоловіка, виконаний олівцем, — тільки обличчя йому підмальовано рожевим кольорам, — що верхи на слоні віддалявся від кількох кокосових пальм і пагоди.
Пожалься боже, та це ж мій портрет! — вигукнув Джоз.
Справді, то був він у молодості в китайчаній куртці крою 1804 року. Той малюнок колись давно висів на Рассел-сквер.
Я купила його, — тремтячим від хвилювання голосом сказала Бекі.— Я тоді ходила поглянути, чи не можна чимось допомогти моїм любим друзям. І ніколи вже з ним не розлучалась — та й ніколи не розлучуся! — Не розлучитесь? — вигукнув Джоз, сповнений невимовного захвату й гордощів. — То він вам і справді такий дорогий через мене? — Ви й самі добре знаєте, через кого, — відповіла Бекі.— Але навіщо про це говорити… навіщо думати… навіщо оглядатися назад. Надто пізно! — Та вечірня розмова дуже припала Джозові до серця. Еммі тільки заглянула до вітальні й пішла спати, бо почувала себе стомленою і нездоровою. Джоз та його прекрасна гостя просиділи вечір у чарівному tête-à-tête, і сестра містера Седлі, лежачи без сну в сусідній кімнаті, чула, як Ребека співала Джозові давні романси десь 1815 року. Дивно, але тієї ночі він також спав не краще за Емілію.
Був червень, а отже, й розпал сезону в Лондоні. Джоз, який щодня читав незрівнянного «Галіньяні» (найкращого приятеля вигнанців), під час сніданку пригощав дам уривками з цієї газети. Щотижня в ній дають повний звіт про військові переміщення, і Джоз як людина, що й сама колись нюхнула пороху, дуже цікавився ними. Одного разу він прочитав: «Повернення *** полку. Грейвзевд, 20 червня. «Ремчандер», корабель Ост-Індської компанії, сьогодні вранці зайшов у гирло Темзи, маючи на борту 14 офіцерів і 132 солдати цієї хороброї частини. їх не було в Англії чотирнадцять років. Вони були послані за море через рік після славетної битви під Ватерлоо; в якій брали діяльну участь, а потім відзначилися в бірманській війні. Полковник-ветеран сер Майкл О’Дауд, кавалер ордена Лазні, його ~ дружина і його сестра висадилися тут учора разом з капітанами Поскі, Стаблом, Мекро й Мелоні, лейтенантами Смітом, Джонсом, Томпсоном і Ф. Томпсоном, хорунжими
