Щиголь - Донна Тартт
Я більше не вважав своє тіло своїм. Воно перестало належати мені. Мої руки рухалися відокремлено, плавали в повітрі, підкоряючись лише самим собі, й коли я стояв, то був схожий на запущену в дію маріонетку, чиї руки й ноги ворушаться, підкоряючись посмикам шворок.
Гобі розповідав мені, що в молодості він пив «Катті Сарк», бо це було віскі Гарта Крейна. Катті Сарк означає «коротка спідниця».
Блідо-зелені стіни в кімнаті з фортепіано, пальми й фісташкове морозиво.
Закрижанілі вікна. Вихолоджені кімнати дитинства Гобі.
Старі Майстри, вони ніколи не помилялися.
Що я думав, що почував?
Дихати було боляче. Пакет із героїном лежав на нічному столику з протилежного боку ліжка. Та хоч мій батько, з його невичерпною любов’ю до показухи, сприйняв би таке оточення з захватом — наркота, брудна таця, випивка та все інше, — мені не подобалася думка, що, коли мене знайдуть, я лежатиму тут у готельному халаті, наче якийсь підстаркуватий, усіма забутий ресторанний співак. Треба було прибрати, прийняти душ, поголитися й одягти костюм, щоб не здаватися нікчемним і жалюгідним, коли мене знайдуть, і лише після того, як нічні покоївки закінчать чергування, зняти зі своїх дверей табличку «Прошу не турбувати»: ліпше буде, якщо мене знайдуть відразу, я не хотів, щоб вони виявили моє тіло за запахом.
Здається, ціле життя минуло від того вечора з Піппою, але я досі думав, яким щасливим був, коли поспішав, щоб зустрітися з нею в колючій зимовій темряві, пригадував свою радість бачити її під вуличним ліхтарем, перед кінотеатром «Фільм Форум», і як я стояв на розі вулиці, щоб посмакувати радість спостерігати, як вона чекає мене. Милуватися її обличчям, яке вдивлялося в натовп. Це мене вона намагалася там розгледіти, мене. І як тремтіло моє серце, коли я бодай на мить повірив, що скоро матиму те, чого ніколи не мав і не зможу мати.
Дістав костюм із шафи. Усі сорочки брудні. Чому я не додумався віддати бодай одну в прання? Мої черевики були намочені й деформовані, що додавало ще один прикрий штрих до загальної картини, — але ні (я зупинився ошелешений посередині кімнати), невже я збираюся розлягтися на підлозі повністю вдягнений, у черевиках та в усьому іншому, наче труп, підготований до похорону? Я знов облився холодним потом, знову затремтів, знову повернувся до колишнього стану. Мені треба було сісти. Можливо, я повинен переосмислити всю репрезентацію. Порвати листи. Зробити свою смерть схожою на нещасний випадок. Буде набагато краще, якщо подумають, що я збирався на якийсь таємничий званий вечір, вирішив зарядитися на дорогу, присів на ліжко, не зовсім розрахував дозу й перекинувся догори дригом у солодкому забутті. Чорні іскри, феєрверки, капут.
На білих крилах суєти. Розігнався й стрибнув у нескінченність.
Потім раптом — гримнули фанфари — я здригнувся. Літургійний спів змінився вибухом недоречно гучної оркестрової музики. Мелодійної, дзвінкої. Хвиля розчарування накотилася на мене. Сюїта з балету «Лускунчик». Усе не так. Усе не так. Ніхто не накладає на себе руки під радісні звуки святкової феєрії, під гучну оркестрову музику, під якийсь там марш, і мій шлунок відразу підстрибнув, підкотився до горла, враження було таке, ніби я щойно випив літр лимонного соку, і я впав навколішки, не встигши добігти до смітника, й вивергнув із себе потік прозорої кислоти, жовта хвиля за жовтою хвилею, ще одна й ще одна.
Коли це нарешті припинилося, я сів на килим, поклавши лоб на краєчок металевої урни; дитяча балетна музика й далі дратувала мене, проникаючи у вуха. Я не був навіть п’яний, нехай йому чорт, мене лише нудило. Я чув, як у холі базікають американські подружжя, сміючись, голосно прощаючись і розходячись до своїх номерів; колишні друзі по коледжу, а тепер працюють тут у фінансовому секторі, ще п’ять років треба буде відбути у сфері корпоративного права, а Фіона восени піде до першого класу, в Оукландії все гаразд, ну то добраніч, ми любимо вас… я теж міг би жити таким життям, але не хотів. Це останнє, що я встиг подумати, перш ніж підвівся на ноги, вимкнув музику, яка мене дратувала, і — шлунок мені так і скручувало — упав долілиць на ліжко, наче стрибнув у воду з мосту, всі лампи в кімнаті ще горіли, коли я випав із зони світла, й темрява зімкнулася в мене над головою.
IV
Коли я був малим, після маминої смерті, я дуже старався думати про неї, аж доки засну, і завжди сподівався, що вона мені присниться, проте вона ніколи мені не снилася. Або, власне кажучи, снилася постійно, але як відсутність, а не як присутність: протяг віє у щойно покинутому нею домі, її почерк на блокноті, запах її парфумів, вулиці в дивних безлюдних містах, де, я знаю, вона пройшла лише хвилину тому, але щойно зникла, тінь, яка ковзає по освітленій сонцем стіні. Іноді я помічав її в натовпі або в таксі, яке від’їздило геть, і ці її зблиски я зберігав і цінував, хоч мені ніколи не щастило возз’єднатися з нею. Завжди врешті-решт вона мене уникала; я щоразу тільки-но пропускав її дзвінок або плутався в її телефонному номері; або підбігав, задиханий і засапаний, до того місця, де вона мала бути, лише для того, щоб переконатися: вона звідти вже пішла. Коли я став дорослим, ці хронічні невдачі в спробах зустрітися з нею стали чергуватися з набагато болючішою тривогою: мене опановувала паніка, коли я довідувався чи згадував або хтось мені безжально повідомляв, що вона живе на протилежній частині міста в жалюгідній халупі, куди я з невідомих причин не їздив багато років, щоб побачитися з
